Наталка Доляк - Заплакана Європа

Небесного кольору пологовий будинок у Куусанкоскі цнотливо німував. Гучний стогін розбудив чергову, яка неквапно, з мрійливим виразом на обличчі прийняла породіллю до лікарні. Микола задумав потинятися лісом, поки усе скінчиться, але його покликали, видали синій, подібний до піжами, медичний костюм, бахіли та кумедну бавовняну шапочку, схожу на ті, у яких підстаркуваті леді приймають душ. Він приєднався до дружини у передпологовій палаті. Колі дозволили брати участь у народженні первістка. Чоловік, почуваючись збентеженим, переляканим і гордим одночасно, тримав Люду за руку й кліпав очима. У палаті лежала ще одна вагітна, яку від українки відгороджував ряд порожніх ліжок. Фінка раз по раз зиркала у їхній бік, здивовано реагуючи на крики й стогони Людочки. Ліжка були однаково чудно оснащені безліччю дротів, під’єднаних до моніторів, що займали місця на приліжкових тумбах. Невдовзі навідався непримітної зовнішності лікар і дав розпорядження медсестрі приєднати до Людочки дроти. Жужа, пересилюючи біль, усміхалася від лоскоту, що його спричиняли гумові кілечка-присоски. Гінеколог повільно розтлумачував Миколі, що цей апарат для того, аби спостерігати за частотою переймів, а отже, за моментом, коли почнуться пологи. Перед тим як піти, вказав на екран монітора й попросив покликати його, коли синя лінія, схожа на кардіограмну, стане червоною.

– Людочко, Людочко, – шепотів спітнілий Коля під час чергових переймів. – Дивись, яка техніка. Чи ж було б до тебе таке ставлення вдома?

– Я б там здохла, – знесилено жартувала, хапаючи чоловіка за шию й тягнучи до себе.

Він, як міг, чинив опір. «Звідки в малої взялося стільки сили?» – думав у хвилини затишшя, коли Люся, відкинувшись на подушку, безтямно дивилася у стелю. А потім починалося знову… й знову робилося тихо…

– Чому вона не кричить? – запитала Люда, легенько метельнувши голівкою у бік фінки.

– Мабуть, іще не час, – припустив Микола.

Сусідка, уздрівши увагу до своєї персони, показово натиснула на червону пимпочку, вмонтовану в стіну на рівні голови. За мить із ординаторської до неї підтюпцем підбігли двоє, зиркнули на показники, від’єднали від комп’ютера й повезли на ліжкові геть. Люся автоматично кинула погляд на таку саму пимпочку біля свого ліжка, тоді зазирнула під нього, аби впевнитися, що її меблі також обладнані колесами. Микола перехопив погляд дружини, простягнув руку до стіни. На виклик прийшов лікар власною персоною, ще здалеку подивився на екран, підійшовши, пощупав Людиного живота й виніс вердикт: «Зарано!» Погрозив вказівним пальцем:

– Викликати, коли «ред лайн».

По обіді Жужа настільки висоталася болем і невідомістю, що заплакала, не ховаючись. Микола скидався на сновиду – щоки запали, очі блищали, руки тремтіли. Для нього це божевілля тривало надто довго. Червона лінія все не з’являлася. Навіть лікар втомився чекати, приходив без виклику, був суворий і задумливий, приводив із собою ще кількох, вони радилися, сперечалися, але так і не знаходили спільної думки й покидали породіллю та її знервованого чоловіка на самоті. О шостій вечора Людочці стало напрочуд добре. Перейми припинилися. Вона могла вільно дихати, залишився лише страх, що ось-ось почнеться знову. Пролежавши півгодини без болю, дозволила собі сміятися та жартувати. Цього разу гінеколог не прийшов, а прибіг, звелів відчепити дроти й примусив Людочку ходити, ба навіть бігати коридором.

– Не розумію навіщо? – запитала щаслива Люся.

– Треба покликати перекладача, – повідомили Миколі, коли жінка підтюпцем трусилася коридором.

Коля наздогнав її, підстраховуючи, пішов поряд.

– Вони послали по перекладача.

– Навіщо? – відсапуючись, вдивлялась у темний силует, що з’явився в глибині коридору.

– Не знаю.

Назустріч Людочці наближалася Мар’ют Карі. Використовуючи есперанто, відповіла на усі запитання, що турбували біженку. Виявляється, перейми з невідомих причин припинилися й тепер стоїть завдання їх відновити. Якщо не вдасться це зробити природним шляхом, як от ходінням-біганням-штов-ханням, тоді доведеться використовувати медичні препарати. Людочка, проходжаючись лікарнею, розповіла Мар’ют про сусідку з передродової, яка жодного разу не зойкнула.

– Знеболююче, зне-бо-лююче, – повторила Мар’ют декілька разів, тоді витягла з сумки маленький словничок.

– Знеболююче! – прочитала Жужа й знову запитала: – Чому мені не дали?