Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Я протестую проти свавілля. Я знаходжуся на території Австралії, тому розмовлятиму лише з австралійським послом.

– У дупі ти знаходишся, а не в Австралії… – чоловік промовляє кожне слово, тамуючи напади сміху. – Твоя Австралія – там, – показує на вихід і праворуч. – Там, за склом… А тут, любцю, наша територія, радянська…

Поки він веселився, Людочка все розклала по полицях: «У посольствах влаштовані засідки, аби жоден совєтікус не зміг потрапити на терени іншої держави. Ясно. Прокол».

– Ви хотіли підірвати посольство? – цілком серйозно запитує кадебіст, різко припинивши гиготіти.

Людочка, без зайвих передмов, лаконічно викладає план своїх дій, згідно з яким вона та її бойфренд готувалися лиш до того, аби попросити в Австралійському посольстві притулку.

– Навіть не те, щоб політичного, а… ну, ви самі розумієте, скрутне економічне становище, те-се… – пояснювала.

Особіст нічого не записував, слухав, милуючись візерунчатими ґратами. Вислухавши розповідь затриманої, потягнувся до зеленого телефонного апарата без диска набору й зняв надтріснуту рурку. Сказав лише:

– Так. У мене також, – й легенько поклав слухавку на місце.

За кілька хвилин до кімнати втелющився Микола зі «стюардесою». Навколо його носа лишилася засохла кров, і тепер він виглядав як жертва тортур. Тендітна жінка аристократичної зовнішності та небезпечної професії, затягнувшись цигаркою, прошипіла фразу, що починалася матючинням, аналоги якого Людочці доводилося чути лише двічі у житті від п’янючих люмпенів. Ошелешивши українців, повела далі:

– Зараз, не відкриваючи пельок… Так, своїх смердючих пельок, ви, придурки, виходите з посольства, не оглядаючись, зі щасливими мордами, чалапаєте чимдалі та якнайшвидше. Якщо після того, як ми виведемо вас, ви почнете самодіяльність… – подивилася на напарника, який із захватом слухав, а після паузи колеги підхопив промову, як собака кістку, та по-підлабузницькому продовжив:

– Буде складено рапорт, що ви хотіли вчинити теракт у приміщенні посольства.

На підтвердження своїх намірів перегнувся через стіл, на якому сидів так само, як і на початку розмови, рукою відкрив шухляду й, крекчучи, витяг звідти темно-зелену (такий колір іще називають пляшковим) закорковану пляшку. Утікачіне-вдахи Коля й Люда в унісон ствердно хилитнули головами.

Шатенка взяла під руку Миколу й, усміхаючись, повела його до виходу, муркочучи про переваги соціалістичного устрою життя. Жужа волоклася слідом, відчувала міцне стискання на передпліччі. Її супроводжувач вишкірявся, зображаючи безтурботність. Дівчина розуміла, що ці особісти-кадебісти перелякалися не на жарт, бо ж навіть не запитали в них документів чи паспортних даних.

Коли опинилися надворі, молодий міліціонер, що охороняв вхід до посольства, і собі гаркнув на них:

– Козли смердючі, через ваші вибрики відпустки позбудуся, – кулаком штовхнув Людочку в спину.

Микола, не звертаючи уваги на потурання коханої, подався геть, запхавши руки до кишень та згорбившись у три погибелі. Йшов надто швидко, Люсі доводилося бігти підтюпцем за ним, аби втриматися поруч. Відійшовши далеченько від посольства, Микола почав дорікати Люді за невдачу, але насолодитися цим заняттям вповні завадило таксі, яке наздогнало пару. Зупинилося та випустило австралійку, ту, яку вони бачили у посольстві. Іноземка передала грубезний жовтий конверт і заскочила назад до авто. Микола вихопив пакунок, запхав під светра та пришвидшив ходу.

Роздивлялися папери в потязі. Вирішили повертатися додому, відкинути ідею штурму інших амбасад як нездійсненну. Висоталися морально, й плани йти до кінця здохли самі по собі, причому чоловік відмовився від них першим. Зачинилися у вбиральні через півгодини після того, як потяг рушив із місця, похапцем розірвали конверт й витягли стос різноколірних папірців, віддрукованих латиною.

– Це анкети.

Людочка з інтересом вдивлялася в документи, намагалася перекласти написане. Вона ж бо трохи знала англійську, принаймні у школі мала тверду п’ятірку, але про що йдеться, достеменно зрозуміти не могла.

– Що тут написано? – питав Микола, водячи пальцем по реченнях.

Дівчина вихопила один аркуш, перевернула його і виявила текст російською: «Анкета на проживання в Австралії». Серед п’ятдесяти двох пунктів віднайшли такий: «Репатріант повинен п’ять років прожити у незаселених районах Австралії». Остання сторінка угоди закінчувалася тезою: «Заяву про надання виду на проживання в Австралії буде розглянуто протягом трьох-п’яти років». Микола знавіснів, хотів жбурнути папери до унітаза, але у двері загрюкали й Людочка запхала їх до наплічника.