Наталка Доляк - Заплакана Європа

Дівчина чує свої крики – стогін пораненого звіра, тоді об неї вдаряється сильний біль, спочатку в голову, тоді відлунюється внизу колодязя, потім перекидається їй до живота. Нарешті, жінка усвідомлює, що це її стогін і її біль, і її «Гидуре-то-ве».

– З поверненням на орбіту! – чує десь над собою людську спотворену мову.

– Я вмерла? – вкотре повторює Жужа і не впізнає власного голосу.

– Усе добре! Ти жива… – Не видно, хто говорить. Люся намагається підвестися, її спиняє ота, з нездоровим рум’янцем.

– Треба полежати. Розігналася! Полежи! Тоді підемо.

– Куди? – Жужа не може віднайти притаманного їй тембру.

– До палати. Куди ж іще? – просто відказує санітарка.

– Навіщо мене запхали до криниці? – питає Люся.

Жінка у високій білій шапочці сміється. Люся чує поряд із собою стогін, повертає голову й бачить пацієнтку, не ту, яка була, коли її завели. Чорнявку. Волосся розпатлане. Ця стиха лається.

– У кожного по-різному, – розмірковує вголос санітарка. – Одні клянуть, інші хвицаються. Є такі, ось як ти, кричать: «Померла я, померла». Усе цей клятий наркоз. Придумали на свою голову. От як я була молода, то ніяких тих дурних наркозів не було. Прийшла дурепа, вишкрябали по живому, йди далі, череватій.

– То, може, й менше робили? – почулося по праву руку від Люсі. Там сиділа на кріслі, спустивши ноги донизу, ще одна, що відійшла від наркозу й підтримувала бесіду з санітаркою.

– Тю! Та я по живому більше двадцяти зробила, – без долі каяття зізналася медичка.

– Двадцять? – запитала Люся й відключилася.

За якийсь час прийшла до тями від нашатирю, що їй пхали під носа.

– Нічого-нічого, вперше воно завжди так. Тоді вбудешся. [7] Звикнеш ( діал. )

Хотіла заперечити, що не збирається більше цього робити, але санітарка перетворилася на суворого головнокомандувача.

– Встаєш потихеньку… Пелюшку – між ноги! Тримай! Обережно злазь… Тут дві сходинки… Так-так!

Ще не було шостої вечора, як Жужа стояла біля гардероба, очікуючи на когось, хто міг би видати їй речі й відпустити додому. Нарешті повз неї пропливла товста баба, пов’язана білою хустиною. Несла дві швабри й три порожніх алюмінієвих цебра. Люда, вкладаючи в прохання всю інтелігентність, попросила відкрити гардероб, аби забрати речі.

– Як це «забрати речі»? – чоловічим тембром запитала стара, помітно нервуючи. – На це потрібен письмовий дозвіл лікаря.

– Гаразд, зараз буде, – погодилася Жужа та гайнула на другий поверх, до ординаторської.

– Лікарі додому пішли, – оголосила медсестра, не відриваючись від книги.

– А як же бути?

– Ніяк не бути, йти спати. Завтра лікар вас відпустить.

– Але мені потрібно сьогодні, – в розпачі прошепотіла Люда.

Бідолашна дівчина обмірковувала, що його робити. Вона конче має бути вдома до восьмої чи дев’ятої години. Інакше її рідні про все здогадаються. Можна було подзвонити додому, придумати щось, але перезбудження не сприяло логічному й холоднокровному мисленню. Жужа будь-що мала покинути це трикляте місце. У коридорі на стіні сумно хизувався надщербленою поверхнею телефон-автомат, очікуючи на свої дві копійки. Люся подзвонила Каті, яка мешкала у цьому районі.

– Катько! Мені потрібна твоя допомога… Принеси теплий одяг і взуття до… гінекології.

Катя не розпитувала, що до чого.

– Буду о пів на восьму.

– Добре! – Люся вплелася в радісне очікування.

Аби не викликати підозри про заплановану втечу, пацієнтка прогулювалася коридором, ні на хвилину не випускаючи з поля зору вхідні двері, в які час від часу заходили відвідувачі, що приносили передачі рідним. За п’ять хвилин до сьомої біля дверей з’явилася товста санітарка із зв’язкою ключів.

– Зачиняємо! – пробасила, проходячи повз пару молодят, що сиділи в кутку.

Відвідувачі заквапилися і почали цілувати своїх жінок.

У Люсі стало серце, вона підбігла до санітарки.

– Чому закриваєте? Як? На ключ?

– А ви думали, ваші кобелі цілу ніч тут вештатимуться? – прорекла чоловіконенависниця.

– А чому в сім? Чому, припустімо, не у вісім чи бодай о пів на восьму? – не вгамовувалася Люся.

Санітарка, не вважаючи за потрібне відповідати на такі тупі питання, мовчки подивилася на годинник і почимчикувала до підсобки. Уже з дальнього краю коридору почувся остаточний вердикт:

– За три хвилини повертаюся і зачиняю!

Люся вдивлялася в довгий коридор, звідки мала з хвилини на хвилину з’явитися ключниця, переводила погляд на останніх відвідувачів, за якими зачинялися двері. До приходу Каті було ще півгодини…