Олесь Ульяненко - Вогненне око

Здесь есть возможность читать онлайн «Олесь Ульяненко - Вогненне око» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2013, ISBN: 2013, Издательство: Фоліо, Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Вогненне око: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Вогненне око»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Олесь Ульяненко (справжнє ім'я Олександр Ульянов; 1962—2010) – найрадикальніший і найжорсткіший, скандальний і непередбачуваний український письменник, автор понад 20 романів. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки: «Сталінка. Дофін Сатани», «Жінка його мрії», «Квіти Содому» і трилогія «Ангели помсти».
У романі «Вогненне око» (1999) із вражаючою достовірністю зображено цинічний і жорстокий абсурд української дійсності 90-х років минулого століття. Це і всепереможні у своєму безглузді і жорстокості злочинці брати Роздайбіди, і не менш злочинний міліціонер Гільмедов, і представник корумпованої верхівки полковник Кравченко… Це твір про злочин і безкарність, в якому із жахливими подробицями змальована «нечистота та розклад людського буття».

Вогненне око — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Вогненне око», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Марудився слідством Вадим довгий місяць: то викликав поодинці, то гуртом і м'яким тремтливим голосом виголошував промову, напучав, зодягнений у цивільне, у костюм-трійку при яскравій краватці, ніжним голосом, до котячого муркання: «Зізнайтеся, уряд зараз лояльний…» Дні минали, діло здавалося гиблим, а в столиці когось клопіт заїдав, усе нагадували, тиснули. Останнім лишився Ничипір, який стояв біля діжки, – це далі, бо вже як одсидів три роки у в'язниці, його, як заведено, прийняли за ясновидця, ба пророка навіть; і звідки до нас прокралося юродство? І з того часу Мар'яна пішла кола. Першим її взяв Полковник Чомбе. Якраз того дня, на ту годину спалахнула білою зіркою свідомість, личакувата пам'ять злізла, обдираючи дитяче забуття, перекинулась далі, ніж закінчується дитинство, юність уляглася в нерівні улоговини, стоплюючись у те, що в майбутньому визріло в слово – справедливість. Почало воно перетоплюватися на Полковника Чомбе, який враз несподівано, серед рожевого світання на шкапині, в сімейних, до колін, трусах вітав піднятою догори рукою всевидющі вікна. Гришко Самоха, на прізвисько Полковник Чомбе, прославився як чоловік, що знав достобіса всіляких історій: мовляв, то воював у Африці, де їх на парашутах спустили просто на широке латаття, «а ми строчили, строчили, строчили з тих листочків по чорнопиких». Він розпатякував про подвиги в Кореї; власне, де він тільки не був; він знав, хто й коли помер. Це розповідав без брехні; щоправда, те правило не стосувалося його, щойно оповідка переходила на конкретних осіб, надто ж на нього самого, Полковника Чомбе. Передні зуби – що в того Росинанта, на котрому одного славного дня він в'їхав у містечко. Навіть коли сухоти провалили груди, він, той Чомбе, подобався жінкам – пияка, гультяй, джиґун. Користався Чомбе повагою серед усіх верств населення, отож і Мар'яна, в розхристаному халаті, обпікаючи горло коньяком, на ходу п'ючи з горлечка, під завивання батька: «Куди ти, деточка, я ж…».

Малий не надав цьому ніякого значення, – ворушкий клубок упав каменем, розриваючи жовтогарячим сум'яттям косяк світла; кіт вигнув тіло, настовбурчивши загривка, сяйнувши в напівмороці зеленими очима, перетятими зіницями; кіт дряпонув кігтями – хлопчину пробрало морозом по шкірі; а кіт вільно ступав підвіконням, ощирив гострі зубки, коли малий потягнувся до шерсті; на якусь мить привиділося малому, що у тварини дві голови. А мати якраз бігла навперейми Полковникові Чомбе, що ледве сторч головою не гупнув з коня, вгледівши напівроздягнену, рожеву, мов сам світанок, красуню. Несподівано полив дощ. Струмені періщили навхрест, змивали бруд із дахів, вуличок, кидаючи бродиво людське в Шовгениху. І хлопчина жалкував, що не може побачити Лідію, котра намокла під дощем, її піднятих худеньких плечей. Єднав її з матір'ю, вишукуючи риси тієї, котра в далекому майбутньому зробила його країну великою державою, а він так і лишився в марноті. Це коли вони разом зустрілися з тим, чого він чомусь ніколи не забував.

Зазвичай він вставав зрання, пам'ятаючи настанови батька, і гортав грубезного атласа з кресленнями Леонардо да Вінчі; до нього приходив Родик, сусіда через вулицю, одноліток, батьки його були технічними працівниками. Люди чепурні й милосердні, котрі більше вірили в існування людини, ніж самого творця всього світу, вічного будівничого. І з Родиком вони тинялися яругами, де обидва ховалися від сімейних скандалів, і малий розповідав, що хтось у темному чулані дихає йому в спину: «То ангел-охоронець, людина не може дихати у спину…» – «Ет, мама й тато казали, що того всього не може бути, бо його нема!.. От коти – інша річ». Малий Віталій ледь не прохопився, що бачив нещодавно, але промовчав. Якби пробалакався тоді, він би міг зупинити поворот колеса…

Залізничний вокзал 1893 року спорудження, жовта будівля, подібна до китайської пагоди, через котрий буцімто проїздив один з найбільших поетів; щоправда, до того часу поет, здається, помер від горілки – від цирозу печінки, а мо', захлинувся у власному блювотинні. Але поет великий, і це засвідчувано на обшарпаному вітрами історії, зовсім недалекої, плакаті, де ліворуч пивниця. Ступивши кілька кроків, вони мандрували товченими мушлями, тими, що ти бачив в урвищах червоноглинистих рудень; від залізниці розлітаються рейки, випари струменять від отруйного креозоту, від зашмульганих шпал. Над заростями полину, де золото вколисаного полудня нижуть тугі тільця всілякої комашні, окутаної пилком кульбаби. Вони – дай Боже пам'яті – лежали голопуцьками на осонні або в затінку, бо все залежало від погоди, засунувши руки в саморобні байкові шаровари, й до сухого дрочили, вистромлюючи вихрасті голови, щоб хто бува не вгледів; а радше, щоб позирати на одбиті сонцем рейки, чи нема чого цікавого. Вдалині білими полотнищами маячили постаті. Може, привиди. А вони душили на пузах комах, обтираючи гарячу сперму об свіжу траву, з гупотом серця, настрахані гріхом, – угледіли в тих постатях, що чіткіше вимальовувалися, його Лідію і Мар'яну, матір. їх поперемінно, як кому бажалося, Роздайбіди лигали у всі дірки.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Вогненне око»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Вогненне око» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Олесь Ульяненко - Там, де південь...
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Ангели помсти
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Квiти Содому
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Сталінка
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Серафима
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Знак Саваофа
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Жінка його мрії
Олесь Ульяненко
Шиван Вивьен - Око за око
Шиван Вивьен
Олесь Ульяненко - Перли і свині
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Софія
Олесь Ульяненко
Отзывы о книге «Вогненне око»

Обсуждение, отзывы о книге «Вогненне око» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x