1 ...7 8 9 11 12 13 ...84 Тоді в містечку заговорили про можливу війну або голод. По тижню хлопців випустили з патронату під опіку рідних. Подбали батьки Родика, вельмишановні, поважні персони в краї.
Віталій повернувся додому, – батько плентав ногами, вихаркував жовчю. Постоїть перед зачиненою спальнею: а та, як тінь тієї, яку він і син його не в змозі забути, майне легким привидом. Батько шкрябав ногами, іноді навідувався до аптекаря, син якого, Шльома, був трохи молодший за самого Вадима, а ще під вікнами гарувала псюрня, місто спорожніло, дули холодні вітри, на зиму або ще на щось. Зрідка Віталій навідувався туди, щоб послухати базікання старого аптекаря, погортати медичні книги, непотямні очам і розуму криптограми кабали, і вперше до рук його втрапила Біблія, – не Талмуд, не Тора, а з пожовклими пергаментними сторінками Святе Письмо, писане латинкою. Але займало його більше креслення Леонардо, і Віталій тужив за втраченою дружбою з Родиком. Батько пиячив цілими днями, кричав знизу догори: «Це ви, курви, випили нашу кров, це ви…» – по дню шкандибав брати в борг у аптекаря на пляшку; опохмелений, підводив до вікна сина: «Ось, дивись, то наша батьківщина…» – Відставного генерала вивозили на узґанок зрання; він куняв, потираючи уві сні вологими долонями нікельовані, сизі од роси поручні крісла-каталки, а проти його очей, повних гною, закислих білими сліпаками, жовтим грибовидним стовпом день у день над кар'єром вихрилася курява. Роздайбіда, щонайменшенький, той, котрий Розан, перевдягнений у форму національного гвардійця, позіхнувши, брав під козирок, чіпляв старому до пояса золочену шабельку, буркнувши: «Не хоче, бздун старий, здихати…» – і відходив, щоб принести на висрібленій таці склянку джерельної води. Старий гикнув, шмарконув витягнутим у сардельку носом, повів, мов хто праскою пройшовся, пласким обличчям. Заворушилися налиті водою нічного жахіття очі: «Мухи! Мухи! Мухи! Розан… Розанчик… Знову чорні мухи злітаються на гноїще…» – Важке, як з мореного дуба, підборіддя, робить вихід уперед, ховається назад, пустивши з рота надовго бовтати в повітрі кисляк старечого перегару; генерал нарешті розплющує очі. Вже стало за звичай протирати хустинкою гнояку кон'юнктивітних очей і чіпляти на носа оправлені в червоний ріг окуляри. «Хи-хи-хи-хи, Розане, то не мухи, ха, то люди, а я думав, що знову мушва роїться над гноїщем…» – Куций пальчик маршальським жестом тицяє на білі оголені спини малих повій, що позакидали нога за ногу, розсівшись на пластикових стільцях, жадібно затягуючись димом солдатських цигарок; коліна у дівчат м'які, – коли торкаються їх випещеними пальцями, то вони ніжно прогинаються, а спини слизькі від поту, як і олов'яні вітрини, де на гачках – м'ясна лавка навпроти – розхитуються жовто-червоні туші забитої худоби. Ніздрі старого голосно хапають повітря: «Ну й спека… Ця клятуща спека так розворушила глисти у моєму череві, що аж під горло підступили… Чуєш, Розане… Промацай пальчиком!» – І старий роззявлює свою пащу, повну білих порцелянових зубів.
Батько ловив погляд сина, прикутий до дівчат, біленів увесь: «Не туди дивишся… Он! Он! Он сидить наша гордість…» – Віталій хотів прошмигнути в кімнату, але батько, дужий, нівроку, чоловік, змушував його зирити на старого; батько шаленів, увесь блідий, пускаючи засинілими вустами слину, кричав йому на вухо: «А он ті, он ті… Бачиш?.. Вони п'ють і жеруть нашу кров… Подивись, подивись на цих шолудивих лесбіянок і педофілок! Чи знаєш ти, сину, наш дім вибудуваний на цвинтарі, а вони…» – Батько тицяв догори і донизу пальцем, утупивши безтямний погляд, і Віталію чомусь ставало шкода, жаль душив його до плачу; тоді й прокидалося, пробивало його холодною струною – справедливість. Тож про цю справедливість, існування котрої сумне та смурне, як і тривалість щастя або вічної любові, він поділився з Аббою, найменшим із синів Шльоми, а той радісно зателіпав голівкою: «Да, да, да. Коли прийде наш месія, тогда…» – Абба, маленький, рудоволосий до червоного, як і всі брати Фішери, побожний та наляканий другим пришестям християнського Месії, вічно голодний Абба з'їдав навіть свят-вечірню кутю, що її ставили на поріг, щоб задобрити домовиків; у засмальцьованому сюртучку, з обскубаними, наче курми, обшлагами, з Талмудом під пахвою, зачаївшись десь поблизу, здебільша у кущах, полюбляв піддивлятися, як і вся дворова шпана, за повіями, що їх солдати з національної гвардії заводили в під'їзд або просто на вулиці, перегнувши на лавці відповідним способом, під заохочувальні крики лигали. Абба то й розумів з усього навколишнього одне тільки, як справедливість, із якоюсь смутинкою, притаманною його нації, мов принижений аристократ усього людства. Аббі кортіло жінки, але, наляканий гойками, він намагався збити збудження щоденним солодійством, а від того ще більше брався прищами. І тоді він став навідуватися до Ничипора, який жив над урвищем із двома малолітніми жінками, – щотижня вони обтрушували вошей, мастили гнійники екземи мазюкою, а він після купелі злягався зразу з обома. Носив він на грудях щось подібне до хреста, але заплутане якимись вузлами, хрестився одним пальцем, визнавав і старозавітного Єгову, і Перуна, і Діву Марію, і… Невідомо, що й кого він визнавав. У присутності Ничипора й ще однієї дівки Абба спізнав перше спустошення від злягання. Підібгавши ноги, заховавши молочне тіло під дідівського сюртука, ридма ридав; Ничипір погладив Аббу по голові: «Ех, нехристе, ти і є нехрист». Абба поділився враженням, але воно було зовсім інше, ніж чекав на те його товариш. Із байдужим виразом на обличчі до всього гортав атласи, книжки з креслення, доки не розшифрував до половини якийсь давній рукопис, віднайдений на горищі старого аптекаря. За кілька днів подався до батьків Родика і попрохав, щоб йому викували чи відлили зі срібла котячу голову. Це прохання не те щоб здивувало Родикового батька, навіть навпаки, – той замислився, але, знаючи любов його, Віталія, до механіки, повів на завод, де займав посаду директора; на запитання, де Родик, тільки відмахнувся. І вже коли йшли між сірими рядами верстатів, обидва, вдихаючи із задоволенням випари мастила та розтопленого металу, підійшли до майстра, й батько буркнув, що нема того вдома, кудись повіявся шукати щастя. Майстер на форму тільки гмукнув здивовано: «Гм… Щось подібне у мене є… так, є… але не збагну, хто приносив. Але точно є… з крилом тільки…» – Він покликав підмайстерка. Той невдовзі повернувся з готовою формою, і прохання Віталія задовольнили. З однією відмінністю, що в кота було одне крило. Того ж дня він був прилаштований у відділення креслярів, залишив домівку батька, що пустився берега, й пристав до тітки. Вона мешкала в занедбаному – дві-три хати – хуторі, праворуч від містечка, в домі аж на три поверхи, що поставив її чоловік. У кімнатах поступом світла кольори переливалися то від бузково-холодного, то малиновими віхтями клалися, вихлюпуючись у прочинені двері ванної; він ще хлопчаком полюбляв спостерігати, як вона купається в парі, розтираючи до червоного дебеле тіло підстаркуватої молодиці, – солодко тоді тягло від грудей до паху; він слідкував за нею змалечку, коли вона забирала його на канікули, ще тоді, як подих неминучої старості не прив'ялив її стрункість; проте ніздрі соплило од тітчиного поту, що стікав росою голими стегнами. Це ще відтоді, коли в шаленому нападі ревнощів заколола вилами чоловіка; і це вже, як, відбувши у в'язниці три роки, влаштувалася на працю до занедбаної свиноферми. Проте спальня тітки дихала кришталевою чистотою, що мулько від того й зараз, бо з дитинства він був у тітки мазунчиком: «Ану зніми штанці, чи не затерлася в тебе попка; дай-но я посиплю пудрочкою, а зараз лягай, клізмочку поставлю»; в ту далеку мить печаль побила його, начебто хтось вишмагав, як ото в патронаті гумовим шлангом у темній комірчині; його струсонуло від дотику жіночих рук, а очунявши, з переляком намацав слизоту на своєму хобітку. І зараз він почувався незручно в порцеляново чистих кімнатах, де стіни уквітчані портретами невідомих йому родичів, мов скошена трава, мов отава, мов гербарій. І він, як у дитинстві, бродив кімнатами, марудився серед меблів, притрушених тальком, усе долаючи нездоланне – повернутися до батька. А ночі довгі, гумові на хуторі. Щоб пройтися від ставу до ставу, перетятих гребелькою, ступаєш цілу вічність, мовбито в глей залазиш: і однієї ночі йому наснилася Люська Фішер. Він ходив з того дня на роботу, такий собі хлопчина на побігеньках, лінькувато переносив теки, гросбухи з цеху в цех. Проходячи ряди верстатів, де упрівав низькорослий люд, що по обіді щиро скалозубив, а він мучився цим, проймаючись несправедливістю долі до цього роду людського, і Люська Фішер не виходила з голови. Вона тонка у стані, з широкими стегнами, повні вуста, чорне волосся стягнуте білою стрічкою. Карі очі опущені додолу, а як неждано меланхолійний усміх брався на виду, розтуляючи губи, то Віталія навіть тішили великі зуби. Золото її шкіри, м'яка хода, – пробував віднайти щось од матері, Лідії. Він думав про неї невідступно, серед праці, завалюючи стола кресленнями, новими проектами, прожектами самого директора заводу, Родикового батька; а того тільки косило усміхом людини, котра звалила сама на себе тягар, зазнавши на своєму віку найбільшої поразки – занедбання власного сина; сумним голосом казав: «Усі ви з одного тіста. Ось приїхав голодний і вошивий, як той пес… Чому б дома не сидіти? Все шукає щось… Не пойму я вас, молодих…». Одне ім'я Родика Віталія храпонуло, і він невідомо чому – спробуй розібратися в людській душі – подався до Ничипора. Став перед ним і каже: «Що, старий, робить, я закохався в жидівку…» – «Гм… Яка різниця, всі ми під одним Богом ходимо…» – глипнув на медальйона – кіт з одним крилом: «Знаєш, що то таке?» – «Ні, якось на думку спало. Скажи, може, знаєш?» – «Е-е-е, пущене на вітер скоро бісом ловиться. Прийде час, голубе, то дізнаєшся… Йди, навіть удачі не побажаю, бо як у кого чорт за плечима, так і удача в того. Буває, кривда вибиває правду, а правдою добиваються кривди… А справедливість…» – Ничипір луснув кігтем вошу, розтер кров'янку об сизого засмальцьованого чуба, покошлав бороду, показав на небо: «Там вона, котику. А за ту штуку нічого не скажу, хоч і знаю…»
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу