Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Ти чого прийшов? – поцікавилася стара. – Тобі не слід ще приходити.

– Хто убив моїх братів? – запитав він.

– Час, – відповіла стара.

– Тоді що мені робити?

– Бог любить справедливих, – відповіла стара, обернулася спиною і напружено заклацала пультом.

Він зрозумів, що йому треба йти. Назад шлях він долав жахливо. За стільки років він уперше зайшов від дому так далеко. До цього сім’єю опікувалися брати. Батько його працював тридцять років годинникарем. Через тридцять років копіткої й непомітної роботи його розбив інсульт. На цьому благодать у сім’ї закінчилася. Брати подалися у мандри, і скоро дорога їх привела до смерті. Так говорила мати. Про цю кляту дорогу тільки й говорили. І рівно через сім років Боб пройшов повз водонапірну башту, де кублилися наркомани, бомжі, де іноді хтось чіплявся на бантині, й підійшов до дверей з невиразним номером і нерозбірливим прізвищем. І рівно через сім років стара, яка дивилася телевізор, не обертаючись, сказала:

– Дорога.

І цього разу він нічого не сказав, бо знав, що має йти. Бобу захотілося ще щось сказати, але він промовчав. Він зайшов у кухню, ввімкнув конфорки і вийшов, на вході креснувши запальничкою.

– За братів.

Далі його таки дійсно собачила дорога. У вагоні третього класу, що в народі називають сидячим, Боб примостився на третій поличці, зіпхнувши чемодани на підлогу. Шепелявий молдаванин, з круглим брунатним обличчям, почав жалітися, та Боб сказав спокійним погрозливим голосом, що уб’є його, але не відразу. І молдаванин замовк, сів, витягнув смажену качку, потім смикнув Боба за ногу і запросив до столу. Ще троє затурканих сезонних робітників, з обвітреними обличчями, синіми, як у клонів, очима, виставили два літри самогону, і так вони просувалися, кожен відповідно до своєї долі, до златоглавої столиці. Смерть приносить спокій, а не мудрість. Тоді, під перестук вагонних коліс, Боб думав навпаки. Причину вбивства бабусі-ворожбитки ми назвемо пізніше. Це, на нашу думку, не так важливо. Головне – стара склеїла ласти, що ще треба? П’яний молдаванин, ще брунатніший від випитого, несподівано розбалакався, почав тикати фотокартку своєї дружини з купою дітей, повернув голову, закліпав очиськами.

– Боб, від кого ти тікаєш?

Боб ні від кого не тікав, але питання зрозумів по-своєму, наче вгорі, у перламутровому нічному небі, загорілася його зоря, відповів, хижо примруживши очі, а насправді йому зробилося дуже боляче:

– Від таких ублюдків, як ти.

Молдаванин слухняно кивнув головою. А Боб відмочив ще одного коника. Він упав на підлогу, але не долетів, виставивши вказівного пальця. Так і лишився стояти на ньому, витягнувши тіло під дев’яносто градусів. Молдаванин зовсім нічого не зрозумів, лише прокавчав: «Ага», а робітники спали, поклавши під важкі голови лікті. Проте дивною така подія виявилась у першу чергу для самого Боба. Він постояв, потім різко перекинув руку і тепер опирався на ліву. Молдаванина і це не пройняло. Зараз він розповідав про те, як добре смажити кролів, щоб колір їх нагадував червоне золото. А Боб сів і розсміявся. Він сміявся беззвучно, оголивши рівні білі міцні зуби, майже рекламного вигляду; потім почулися звуки, сиплі, тихі і приглушені, видавалося, що доля ізгоя потроху підкрадалася до нього, вицокуючи, мотаючи колесами поїзда цей тихий, майже беззвучний сміх. Молдаванин заляскав по колінах, зареготав сильніше, побудивши робітників, котрі сказали, щоб він заткнувся. Той не захотів заткнутися. Боб відчув, що це може зірвати його плани, яких він, щоправда, не знав. Боб ткнув пальцем у середину лоба молдаванина, прямо у брунатну міцну масу, і той повільно сповз на підлогу і захропів, по-дитячому поклавши руки під голову. Дядьки почухали лоби і сказали: «Ого!» Цивілізація взяла верх над молдаванським шлунком. Вони ще раз добряче випили, а потім по-хазяйськи порадили пацану йти працювати в цирк.

Боб зійшов на сірі плити київського вокзалу з рюкзаком на плечі, в якому лежали сорочка, пара трусів, шорти, цибулина, дві бляшанки кільки і пошарпана книга «Походження людини», автор якої невідомий, тому що обкладинки не було, а назва надряпана хімічним олівцем прямо по тексту. Це єдина книга, яку Боб читав і перечитував. Тому авторитетно вважав, що людині таки не поталанило, коли вона з мавпи видряпалася в люди. Бути пасивним – якраз для нього. Любуючись на біле нагромадження квадратів бетону, сині султани димів з олівців труб, тамуючи тужливе серце, він ясно зрозумів, що таке щастя дороги: це затягнута солодка неприємність, яка ще не почалася, заморожена брехня, що все буде у житті о’кей. А неприємності почалися відразу. Купа забрьоханих циганок накинула на вихрастого хлопця оком. А в цей же час куля, пущена невідомим, прошила наскрізь голову Тетяни і кинула в мутний березневий шарварок обривки її думок. Але всього цього він не знав, і Тетяна для нього значила не більше безголового манекена у вітрині ЦУМу.