Олесь Ульяненко - Ангели помсти

Що, сонце моє, полюбляла твоя дорогоцінна матуся, окрім коксу та шампанського? Так, говорить Альма: запалені ніздрі, соплі навхрест. Віскі і блювотиння у кухні, мати любила кухню. А ще полюбляла збирати пазли. Жінок і чоловіків. Які пазли? В сенсі? – І вона зсунула, підняла двома пальцями окуляри. На саму маківку красивої класичної голови. Повертіла в гнучких пальцях, поклала на блискучу поверхню столу. Зігнула дужки літерою А. Дивіться, мене так звати, а ви не знаєте, вам і в голову не приходить, що більше полюбляла мати: які пазли? Я що, у ментовці? Це такі тести. Хороші такі тести перед вишаком, відрізала Альма. Вульгарно, моя квітонько, де набралася таких слів?… Повернемося до тата. А може, ми почали з мами… бурштинове намисто, простеньке намисто, упало на підлогу, покотилося дрібно. На льоту вона спіймала кілька намистинок. Підкинула. Розгорнула рожеву долоню – і жовті сонячні кульки розсипалися, відстрибуючи від рожевої долоні. Скоро їх, ці витончені рожевенькі, почне жерти пелагра, резюмую я. Таткові в Штатах світить довічне, може, вийде через рік, а Альми немає.

– Я повторюю: що краще вашій матері, які пазли подобалося збирати?

– Усі. А головне – мужикуватих бабів та м’язистих трансвеститів. Пардон, перепрошую, термінаторів. Вибачте.

Знаєте, такі ось погані ми всі… Недоліки європейського виховання, – і прикусила нігтик. – Я повторюю, що більшістю вона зупинялася на мужиках. Так, пазлувала чоловіків, – повторила Альма.

– Проблеми з сексом? Як ви гадаєте?

– У неї ніколи не було проблем з орієнтацією. Простісінька садистка, кого захочеш розчавить. Домінувала над усім. Але повторюся: вибирала породистих мужиків, з красивими тупими писками.

– У неї були зустрічі з такими людьми?

Не знаю, то, швидше, нездорова фантазія. Алкоголь плюс фантазія. Не помітила, щоб вона чіплялася до когось окремо. Орієнтири сплутані, як і саме її безрадісне життя, – дівчина відкопилила губу. Далі – агресія. Секс заповнював майже все її життя. Навіть батько, старий вовчара, пасував перед цією агресією. Ах, батько, батько… Закордонних справ міністр, хлищара, який волочився за дівками. Лялечками. Одних моїх однокласниць набереться з добрий десяток. Проблеми з горілкою? Він народився з нею в крові. Від нього за милю смерділо сивухою ще з народження.

Ми перед світанком. Туман сизим димом викручується вихором на автостраді. Сонце, пекуче сонце скоро висушить усе, і довгі далекобійні машини почнуть свою дорогу, тягнучи в собі личинки людських сподівань. Едік майже зелений. Готовий відправитися у Валгалу дивитися на своїх предків або збирати квіточки в раю. У нього перелом лобної кістки, зламана ключиця. А на губах з’являється рожева піна. І ломка. Переломи його рятують на якийсь час, бо біль виштовхує інший. Я вколюю йому морфін з димедролом. Потім ще. Альма сидить за спиною у мене. Дихає, її дихання уривчасте.

– Треба лікаря, інакше йому буде кінець, – говорю я. В гаражі тепло, тепліше і комфортніше, аніж у мене.

– Треба шукати Кольта, – говорить Альма.

– Діма тільки допоможе йому від’їхати назавжди! Ідіотка. Чому ти раніше не звернулася до лікарів?

– Він приходив до дока Зелінського.

– Ти бачила?

– Ні, він сам сказав. А ти, – ми перейшли на ти, – ти знаєш, що потрібно Зелінському?

– Видно, Едік того хотів.

– Ага, а проклятий док не пустив.

– Тоді хто ж його…

– Малолітні, обнюхаються клею, шастають туди-сюди. І нарвався.

Тут глюконавти, малолітні нюхачі клею, не обертаються. Золотушні виблядки цієї матінки землі не можуть жити серед багатомільйонних дач. За пагорбами лунала музика. Магнітофон гудів із самої ночі. У тумані жовта фанера вікна дока Зелінського. Я нагнувся. Едік почав важко дихати.

– Давно це у нього?

– Та з учора. Я ж говорила, який ти недоумкуватий, док.

– Я запитую: давно отой висип у нього на грудях?

Альма підтягнула спідницю до колін, присіла і роздивилась висип на грудях.

– Ні фіга собі. Що це? – вона простягнула пальчик. Відсмикнула. – Наркотики?

– Сумніваюся, – буркнув я. – Це, швидше, третій сифіліс.

Я закурив. Сів спиною.

– Його треба лікувати. Ось що треба, – сказав.

– Тобі що, його шкода?

– Як і всіх на світі. Лише мертвих, – видав я. – Його треба лікувати і від того, і від іншого. Я його не знаю, але знає Діма Кольт.

– У Діми проблеми. Великі проблеми…

У неї погляд такий, наче вона побачила перед собою красиву картину за склом. Альма. Альма реальна і не галюцинація. Просто. Ясно. Нам подобалася з Кольтом Альма, реальна, як і доріжки на венах. Я дав їй кілька таблеток ноксирону. Зараз його не випускають. Із старих запасів. Такі ліки не мають терміну придатності. Як смерть.