Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Я не люблю… Я не люблю, коли від мене ховають погляд.

– Я дивлюся в очі десяткам клієнтів, а ми зараз не на роботі. І хто вам сказав, що людина має щось приховувати, коли ховає свій погляд. Більшість з них соромиться, просто такі люди багато зазнали в житті, щоб дивитися в очі, і їм просто боязко за співбесідника…

– Справді, – вона відклала книгу.

– Але мій погляд не привід, щоб виперти мене з-за столика.

– Тоді я нічим вам не можу допомогти. Сидіть і щось розповідайте. А вам до лиця такий одяг.

– Я його не підбираю. Виходить само собою.

Офіціантка, обтягнута чорною вузькою спідницею, з великими зубами, але якось доладно вставленими у червоний молюск рота, зі сливовими очима, смачно, як і запах ванілі, що висів у кав’ярні, невідривно спостерігала за нашим столиком, зупиняючись то на моєму обличчі, то на прямій спині моєї співбесідниці. Вона то поверталася до нас потилицею, вузькою і красивою, налитою свіжим соком, то виставляла зад, зігнувши ліве коліно, а праве тримаючи прямо, розмовляла з барменшею. Вона жваво вертіла головою, з рухливими слимаками темних очей чайного кольору.

– А ви змінили колір волосся, – пальцями показую офіціантці підійти. – Вам пасує.

– Ні, це перука, невіглас ви такий, – побовталася у чашці чаю ложечкою. – Ви були одружені?

– Угу. Був. Не лише у вас неприємності.

– Добре, мабуть. А я ні. Добре розлучитися, а потім ходити зі спогадами, – розтлумачила вона останню фразу.

– Десь так, – буркнув я. – Краще, ніж із живими людьми. У всякому разі.

Офіціантка, вихляючи стегнами, обтягнутими чорною спідницею, з грудьми, де червоними вишнями проступали соски під білою майкою, світячи засмаглим животом, з вічком пупа, уквітчаного пірсингом, підійшла до нас. Із цього важко було зробити висновок: чи вона хотіла склеїти дівчину, чи мене.

– А ви… Ви вільні, зараз принаймні, – сказав я, глянувши на офіціантку, яка нагнулася, щоб забрати чашку з холодним чаєм.

– Припиніть, припиніть, будь ласка, – мало не кричала моя пацієнтка. – Вам хочеться чогось іншого, так попросіть. Ми дамо.

– Вибачте, вибачте, – заторохкотіла офіціантка, потягла чашку, і чашка спочатку боком, потім прямо, розбризкуючи квацьками бурштинову рідину, розлетілась осколками по підлозі.

– Вибачте, – заторохкотіла офіціантка.

– Та заткніть же ви її, бо вона ніколи не замовкне. Замовкніть! – гепнула Кастанедою об край столу.

– Я миттю приберу! – не вгавала офіціантка.

– Не треба! Не треба! Усі ви однакові! Аби тільки все зруйнувати!

– Заспокойтеся, це лише чашка, – вбивав я слова у цей незрозумілий конфлікт.

– Я хочу в туалет! Хочу в туалет! – заволала дівчина, наче це якась молодіжна тусня.

– Знаєте, де туалет?

– Знаю, знаю, знаю.

Вона звелася, ляпнула книгою об стіл, підняла. Ще раз ляпнула.

Офіціантка в мокрій майці трусила красивими грудьми, витирала столика.

– Нічого. Нічого страшного, – заспокоїв я її.

– Та. Пусте. Альма завжди така. Ми звикли. Це ще нічого, пане.

– Альма???

– Альма…

Альма повернулася не швидко, хвилин за десять. Ми встигли обмінятися з офіціанткою люб’язностями і номерами мобільників. Альма повернулася в темних окулярах від Valentino. Ще тільки починає, абсолютно не професіоналка. Їй далеко до Діми Кольта. І, напевне, ніколи й нічого подібного не трапиться. Хіба що нудьга зжере її разом з наркотиками, алкоголем чи ще чимось таким, для мене незрозумілим, що становить складову людського щастя, яке лежало собі, пхалося до тебе, але зникло. Пішло.

Так я побачив Альму.

Офіціантка знову стояла до нас спиною, перекидаючи через праве плече свій погляд на наш столик. Зараз я прагнув більше її, аніж красиву і розумну Альму. Обиватель прогриз мене, і в ту діру посипалися дикими бджолами сумніви. Ні, це була та Альма, красива і хвора, з тих людей, для котрих треба будувати лепрозорії й відстрілювати, як в Аушвіці.

Док Зелінський зрошує білий, з голубими ієрогліфами на кришці, унітаз зеленою і густою сечею. У нього нежить. Підвищений артеріальний тиск. Увесь світ поставив на зеро, щоб загнати у труну світлого генія. Всього чотири цвяхи, і ті зажмуть, украдуть. Він уже бачить свій похорон, убогий, як у всіх геніїв, або, навпаки, пишний, з квітами, з труною, яку довго вибирали його учні десь у Парижі, як поштиво, навіть порожній, їй кланялися охоронники на митниці. О, ця солодкоголоса мрія! Це просто божественно! Під божественного Брамса, під інфернальний спів Сари, під героїчний клекіт Бетховена – всього чотири цвяхи відділяють його від вічності. Черви! Падаль… Тужитися, тужитися, тужитися…