Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Я його замочу… – сказав я своєму відображенню у вікні. Я випив стакан сімдесятиградусного пійла, мов воду. Другий пішов, як у прірву.

Суд післязавтра, але до нього треба дожити. Під обід я очуняв серед недопалків, порожніх пляшок, з пістолетом у руках.

– Шиза, – сказав я, але чомусь подумав про Силку.

Про суд знали всі. Від самого початку місто жило звичним життям: нагодою відвести душу, бути поміченим місцевим начальством, просто похизуватися новими нарядами, заповнити пустоту існування світськими розмовами тощо. Це знали всі: Пономарь, Кабан, я, слідаки, Силка і двадцять тисяч чоловіків і жінок, одягнених в однакову одіж. Навіть повітря, яким ми дихаємо, і те, здається, щось та знало з цієї історії. Мене лихоманило, ломило потилицю, сонце палило немилосердно, а небо вилинялою ганчіркою падало у яри та степи. Я сидів у центрі, жлуктив пляшкове пиво, відчуваючи, що моя рішучість витікає у здоровенну чорну дірку, туди, де спокійна, лінива зневага, головне – несосвітенна тупість, яку мені тільки з роками доведеться навчитися прощати людям. Але, блін, це знали перекупки з пластиковими та дюралевими відрами, з грушами лимонками, п’яниці в барах, робітники на кістковому заводі. Вони всі очікували шоу. Дітям натерли милом до червоного мармизи, дівчаткам одягли нові туфельки, пов’язали велетенські банти, а на себе вилили кілька літрів дешевих парфумів, начистили золоті та рандольові зуби, і всі наче по команді ляснули дверними замками і з несосвітенним галасом рушили на суд.

– Зрештою, вона не твоя вже дівчина, – сказав Пономарь. – Щоправда, ми можемо підстрахувати по місту, а далі… решта…

– А решта залежить від невідомості, – сказав я.

– Бог розсудить, – сказав Пономарь.

– Не домішуй сюди Бога, – сказав я, але подумав, що Пономарь тут правий.

Потім був понеділок. За понеділком вівторок. Суд затягувався, виникали свідки, яких ніхто ніколи не чув і не бачив. А потім настала черга Марго. Ми сиділи у кав’ярні і пили теплу крем-соду, базікали про те та про се, кидаючи оком на перехрестя, обігріте шкваркучим сонцем, потім погляд перевели далі до Головпоштамту, звідки підуть перші люди. Ми сиділи кілька годин, вискакували покурити, а Кабан пропонував напитися, бо так ітиме швидше час, чокнутися, їй-бо, можна. Пономарь сказав, що Кабана закриють у кутузку бухим в сраку. Ото буде хохма. Якого ви хєра, ми за кого тут мазу прийшли тягнути, за Марго чи за самих себе, видав Вітька Колесник. Усі знову замовкли, тільки тягнули казбечину. Мухи шили повітря. Полудень стояв густий, як заварене з цукром молоко. Інакше про це ніяк не скажеш. Нарешті ми побачили Черевика, який ішов перевальцем, у синій сорочці, шкіряному піджаку. Черевик, грузький, із пористою шкірою, витягнув пачку сигарет, закурив, а потім видав:

– Вилазьте, тхори!

Ми вставали поодинці й виходили. Черевик пускав дим, тягнув. Нарешті він сказав:

– Ну шо… Цим трьом – вишак, а Людці – п’ятнадцять з конфіскацією.

– Да, для Марго новини фігові, – сказав Вєнька.

– Це ще подивимося. – Пономарь прикусив щоку.

Пройшла п’ятниця, а Марго і не думала їхати. Ці дні були безликими. Ми мало пили, нишпорили біля готелю, ґелґотіли ватагою гончих. Марго виходила завжди у супроводі кавалера на ім’я Діма Гальперін. Він поблажливо усміхався, віддалік забачивши зграю, яка пхала один одному в боки кулаками, ошивалася на засмоленому п’ятачку, прямо під готелем. Цей п’ятачок вічно нагадував мені, як до міста приїхали ліліпути. Нам виповнилося по сім років, не більше. Ліліпути стояли на цьому п’ятачку і курили, а ми незмінною юрбою тупцювали навколо. Черевик кричав на всю горлянку: «Подивіться, маленькі люди! Маленькі люди! Маленькі люди!»

– Мила, наступного разу я запитаю, що цим людям потрібно, – чули ми, як говорить Діма Гальперін.

– Атож, – сміялася Марго, бліда і врівноважена.

У суботу, останнього дня, настрій у мене вкрай зіпсувався: важко пливли протерті хмари, небо взагалі ковзалося по плечах. До мене в обід навідався Орлов, новий дільничний, і почав чіплятися за всілякі капості, типу розбиті лампочки, у місті бачили п’яним, коротше, суцільний брєд, в якому я не вбачав нічого хорошого. Я відкрив перед його хавлом паспорта, провів у повітрі й засунув до кишені.

– Ось що, Вася. Буде бумажка старша за цю, тоді і приходь.

Але Орлову спало на думку перейти на рибалку, балабонив про корм і клювання. Нарешті я сказав:

– Іди геть звідси, потворо.

Таким робом спекавшись непроханого гостя, я двинув на п’ятачок, або, як у нас говорили, «на біржу».