Олесь Ульяненко - Ангели помсти

Так, пізніше я дізнався, що ми приїхали разом. Іноді у мене виникала божевільна думка, що ми разом дивилися на низьке небо, на зупинку, на дзвона, що горів проти сонця маленьким пророцтвом. Я дістався до центру, поблукав там, зайшов до Кабана, і ми добряче випили. Кабан сказав, що не треба було приїжджати, але нехай, ти знаєш, що робиш, інакше ти ідіот; звісно, якщо я хотів бачити Марго, то це докорінно міняє справу, але вона тут з якимось товстосраким московським пацюком.

– Марго тут… Якого фіга тут робити Марго? От кому-кому, Кабан, а Марго тут робити нічого.

– Гени, гени, – багатозначно сказав Кабан, водячи пальцем перед носом.

– Багато ти знаєш про гени, чумирло, – визвірився я.

– Суд довго відкладали. Тягли слідство. Аби не перебудова, то все б спустили з коліс. А зараз закрутиться. Батраку точно не минути лиха. Батрак конав спочатку під дурника, на дурдом хотів. Батько був підв’язався, але куди там, – Кабан розлив горілку, але я перевернув стакан. Кабан потер лисину, подивився своїм недолугим дитячим поглядом і запитав:

– Ти чого? – і від’їхав.

Був вечір, жовтий хорольський вечір, теплий, з мороським дощем, і я зловив себе на тому, що подумав про Марго. Я знову був у центрі, намагаючись вишукати якусь здорову думку, потім нахлинули спогади, але хміль вивітрювався з космічною швидкістю і голова починала боліти, а в роті був присмак сивушного самогону. Піднявши комірець шкірянки, я посунув містом: ні фіга тут не змінилося, навіть двірники захололи у часі, як пам’ятники. Дощ припустився, і я заховався під дашок старого універмагу. Темрява і дощ, попереду дірка ночі, з нав’язливими спогадами, з думками, які кортить вимкнути, щоб голова зробилася чистою і пустою. Потім до мене дійшло, що хтось дихає біля мого плеча. Я повернув голову. Марго стояла і дивилася на мене широко відкритими очима.

– Привіт, – сказала вона.

Я не відповів, продовжуючи дивитися на неї. Від тієї Марго, яку я знав, яку любив, лишилися одні очі. Вона повищала, подорослішала, з’явилася гірка складка, складка сильної людини, біля рота.

– Ти не радий мене бачити? – знову заговорила вона, дивлячись мені в очі.

– Ні, Марго. Я не радий тебе бачити, – сказав я.

– Дарма. А я думала, все думала…

Я запхнув у рота казбечину, закурив.

– Марго, тобі не треба було сюди приїжджати, – чітко, принаймні так видавалося, виговорив я.

– Знаю.

Я підняв руку і легенько пригорнув її до себе. Відчував, як вона тремтить.

– Це від дощу. – Вона хитро усміхнулась і підвела голову.

– Так.

Дощ знову припустився.

– Це тобі не треба було приїжджати, – сказала вона.

– Ти не відповідала, – буркнув я, так, аби щось сказати.

– Так краще для тебе…

Я промовчав, розуміючи, що вона говорить правду. Що справа тут зовсім не в нас і не в людях, а в чомусь іншому, про що тяжко або неможливо говорити.

– Тобі заважали батьки?

– Ні. Вони відправили мене у психушку. Мені якраз там і було місце. Так вони вирішили. Я дійсно була погана. Ніяка. Після смерті дитини, після тебе, після… – Вона заплакала.

«Нарешті», – подумав я.

– Ти змінилася.

– Ага.

– На кой ти приїхала на суд? Батько знає?

– Е-а-а. Я Батрака підведу під вишак, – несподівано рішуче промовила вона. – Це він убив нашу дитину. Тоді…

– Давай не будемо про це…

Ми зайшли і випили домашнього яблучного вина. На вулиці злива. Марго сиділа, обнявши коліна, заглядала сорокою в стакан і просила ще долити.

– Досить, п’яничка. Я тобі дам плаща, нехай твій щур забере тебе. Я зателефоную, – сказав і побрів на вулицю. На східцях схаменувся. Побіг назад, перестрибуючи мало не через три сходинки за раз. Марго сиділа у кухні й бавилася, гріючи руки об настільну лампу. Я ляснув себе по лобі.

– Шиза.

– Шиза, – повторила вона і пирснула зо сміху.

Далі вона звично стягнула светр через голову; далі були її важкі груди і туманне світло дощу крізь вилуплені в ніч ліхтарі. Вона тільки сопіла, щось дражливо говорила у перервах, а потім ми починали знову, пірнаючи одне в одного з такою легкістю, як це роблять звірі або закохані. До ранку не могли заснути. Ми говорили про тітку Глашу, про макак у зоопарку, про все на світі. Марго хитро відсувала минуле, аби тільки зараз воно не торкалося цієї ночі, білої від дощу, сумної від думок і спогадів. Винахідливе кохання не лишало нам нічого, окрім того, щоб дивитися одне одному в очі. А на світанку вона пішла. Марго зателефонувала, і Діма за півгодини забрав її. Про що вони говорили, мене не цікавило. Я сидів у кухні, квасив вино, вдихаючи і видихаючи запах Марго, що висів прозорими хмарками повсюди. Потім я витягнув тетешник, поклав на стіл, поставив стакан і налив самогону.