Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

У дитинстві, коли батько запізнювався на роботу, а сам він до школи, Сергієві здавалося, що спортивне поле ніколи не закінчиться, й ось він завиграшки здолав його, і його настрій знову був піднесеним, наче значки віддавали йому тепло свого непомітного сяєва, що перетворювалося в ньому на кінетичну енергію. Вона несла його далі, як течія галузку, тільки був він не те що не переполовиненим, а навпаки: засяг тієї цілості із собою, яку зазвичай називають гармонією, в кожному разі, знайомої йому з передших часів повноти, був не галузкою, а вже самою течією — потоком, що несхибно кладе шлях, оминаючи перешкоди; перетинав перехрестя і звертав у потрібну вулицю, скорочував шлях між будинками, а там, де не міг цього зробити так, як колись, легкома накидав гак, наче футболіст, який обходить суперника, метр за метром наближаючись до воріт.

Воротами був вхід на шкільне подвір’я, щоправда, вони були замкненими, зате навстіж стояла хвіртка — завжди, скільки себе пам’ятає, всі десять років учнівства саме так було. Весь зіщулившись, наче звір перед тим, як просилитись у тіснувату шпарину, хоча прохід був достатньо широким, він перетнув межу, мов лінію зачарованого кола, покладену ворожбитом-Вієм довкруж минулого, й тієї миті, як перетинав, пам’ять вирішила стиснути його до розміру хлопчака-школяра з ранцем за плечима (тепер за його плечима було ще так раз із добрим чубком років), як ту пружину, але він ураз розтиснувся, випнув груди й рішуче покрокував уперед.

Коли отак крокував, пролунав дзвінок, на подвір’я висипала дітвора і з галасом обступила його, дядька зі значками, і як надбігли вчителі, тоді нарешті було, що треба. З таким ескортом він дійшов до порогу будівлі, де супроводжувачі збилися докупи, зчинилася тиснява, нагадуючи воду, що, знайшовши вузьку лазівку, могла просочуватися лише крапелина по крапелині. Всередині йому заступив шлях черговий: «Вам куди, шановний?», і він, шановний (таке звертання до нього стало його другою поспіль маленькою перемогою), гордо й запишано проминув його, не нагородивши відповіддю, тільки промовистим поглядом, що його волога робила палахкішим, ніж був насправді. На нього насідали директор («Ви хто такий?» — «А Ви хто такий?» — «Я… я директор цієї школи». — «Я міністр») і Ростислав Пилипович, шкільний завнач, учням було страх цікаво, що воно буде, особливо після його перепалки. «Підіть викличте міліцію», — кричав директор, але Ростислав Пилипович, який нітрохи не змінився, наче час зупинився рівно на стільки років, скільки протривало, доки він сюди повернувся, не йшов і не викликав, і вони тявкали до нього й один до одного, що все одно стосувалось його, непрямого, зате властивого адресата, наче ті пси малої породи, що гавкають на кремезнішого.

Обійшовши будівлю поверх за поверхом, з крила у крило (аж тут пролунав дзвінок), він увійшов у клас, і це перше-ліпше приміщення було саме тим , він сів за саме ту парту, що занепала ще дужче, де на його шкробання наклалися письмена всіх наступних поколінь. Учителька зойкнула і відмовилася розпочинати, і тоді він сказав, що посидить трохи і піде, після чого, оговтавшись і посміливішавши, вона запитала його, чи він, можливо, чийсь батько, на що він заперечливо замотав головою — він сам собі батько (був принаймні такого віку, як вона, або й старшим), а тоді встав і вийшов.

Як узявся за клямку, натискав і відчиняв двері, Ростислав Пилипович і новий директор, якого він не знав, відсахнулись назад, тюпали за ним назирці, увесь час на певній відстані, й аж коли покидав територію школи, директор гукнув йому вслід розчавленим, в якому благання було більше, ніж повеління, голосом: «Більше сюди не приходьте!» То було його останньою, найзначнішою перемогою — він більше й не збирався сюди приходити, він узагалі не збирався, але от прийшов і переміг. «Veni, vidi, vici» — все, що залишилося від латині, яку зубрив на першому курсі і якої йому ніколи не було і ніколи не буде треба, хіба як сьогоднішнього дня, бо навіть «Амінь», що звідти походить, проказуватиме не він, а духівник. «Візьми вийди відси» — затямив, проґавивши, одначе, що це жарт, він випав йому третім питанням в екзаменаційному білеті, і він зрадів, мов потопельник рятівній соломинці, бо було єдиним, що знав, до того ж напевне, й ось на тому «напевне» послизнувся. «Це був жарт, — і того разу він почув, тільки було запізно. — А тепер візьми вийди відси (це вже не жарт) і йди вчитися». Сьогодні — хто міг би подумати! — воно підійшло, лягло якраз — і так, і вспак.