Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

За батьками не банував, лише тенькнуло, коли, обнявши й поцілувавши (того разу він не пручався), сідали в автомобіль і від’їжджали. Він дивився, як тато відчиняє для мами двері, потім умощується сам, махає на прощання рукою й заводить стартер. Машина віддалялася, мама вивернула шию, щоб бачити його, й тоді його рука несамохіть махнула у відповідь. Не дзвонив і не приїжджав — ні на вихідні, ні на канікули; поривалися перевідати, але він їм забороняв, віднікувався, а то й просто брехав, що його не буде, не потребував нічого, все мав, авжеж, досхочу; іноді все-таки приходив до залізниці, триперонної станції з монументальним вокзалом, що світив дірами, і зіркою на фронтоні. Хоча обох міст не розділяло й півтори сотні кілометрів, поїзд валандався задвірками й закапелками сім годин, ще й запізнювався, у нього якраз закінчувалися пари, він приходив і швендяв уздовж перону, чекаючи на картопляний пиріг, який мама передавала ще теплим, а в гуртожитку вже чатували друзяки, яких мав, доки пирога й пиятики.

Пуститися берега йому не дали Спиридон Миронович та Леокадія Їржівна, які, надміру не втручаючись у його життя, були острівцем, який щоразу знову промінився сонцем, що сходило; а ще потаємні нитки, що єднали його з батьками, а через них — із батьками батьків, яких не знав — якби йому заманулось утекти від них на край світу, то й такій відстані годі було б їх розірвати.

Спиридон Миронович ще встиг прилаштувати його лаборантом: «Сергію Жаковичу, поздоровляю. Віднині ми з Вами — колеги». Колегами вони пробули п’ять років, а тоді Спиридон Миронович помер — геть несподівано, наче забувши попередити його й Леокадію Їржівну, проте добре ім’я професора й далі простирало над ним опікунське крило, зокрема й тоді, коли його силоміць виселили зі студентського гуртожитку, а в іншому, для інститутських працівників, вільних місць не було: Спиридон Миронович уже з того світу, що його, якого ніхто не бачив, називають іншим і кращим, заступився за нього — може, споглядав, як він віддано сидів біля труни з тілом, а потім ішов услід за нею, одним із перших у поховальній процесії та до самого цвинтаря, що тронував на пагорбі над містом, ґарантуючи потрапляння якщо не на небо, то туди вже напевно, хоча й туди сунути було тяжко, немилосердно пражило липневе сонце, священик, огрядний і немолодий, засапався, і щоразу, як підносив долоню, щоби втерти піт із чола, потім з потилиці, процесія квапливо хрестилася, чого він, який її очолював, не бачив — ні ректора купно із професорсько-викладацьким складом, ні забраних з пар студентів. Підтримував під руку Леокадію Їржівну; священик зупинявся дедалі частіше, зводячи погляд до джерела засліплення і знемоги, мовби заздрячи мерцеві, якого несуть, тоді як сам насилу переставляє ноги. У могилу кинув не одну грудку землі і не дві, у пориві, забувши на мить про Леокадію Їржівну, хоч, може, й навпаки, в неусвідомленому бажанні продемонструвати перед нею, який він вдячний, вихопив з рук гробокопача лопату.

Йшов, похитуючись, дорогою, яку знав краще за власну долоню, щодня їздив туди і звідти, не раз манджав пішки — не завжди щастило впхатися в автобус, іноді той просто не зупинявся, проносячись проз чималенький гурт здебільшого студентів, відтак удруге і втретє; надія, що рухала ним від зупинки до зупинки, танула, й коли до інституту залишалося один-два відтинки, бажання під’їхати покидало його остаточно. Оце вперше йшов серед ночі, жодної душі, вулиця видалася ширшою, ніж звично, ліхтарі освітлювали проїжджу частину, скуплячись на тротуари, біля кіоска зупинився, проте, так нічого і не купивши, почвалав далі.

Де вулиця завертала ліворуч, починався парк, застуваний від дороги фасадами кількох будівель. У цьому парку він готувався до вступу, втовкмачуючи те, що в нього ніяк не хотіло лізти. Паркові алеї не освітлювалися, казали, колись це був не парк, а кладовище, проте він не заглиблювався в історію міста та й у саме місто вирушав не так часто. За ходінням-їждженням в інститут, спершу на пари, згодом на роботу, а звідти назад, проминав день — це й було воно, його місто: те, що розташовувалось уздовж шляху, по обидва боки.

Хоча вважається, буцім студентські роки найкращі, лаборантом йому велося куди безтурботніше; передусім не було сесій, що нависали дамокловим мечем, — не встигав відмитарювати одну, як наставав час готуватися до наступної. Біда була, одначе, в тім, що, хоч як змушував себе, нічого не клеїлось: якби хтось запитав його, про що мовиться в книжці, над якою щойно проскнів три з гаком години, він не здужав би у більш або менш завершеному вигляді відтворити звідти жодну думку. Відмовившись від ґвалтування себе підручниками, читав винятково художню літературу, в якій то більше знаходив самозабуття, що ближчою була сесія, й — о диво — так утратив ляк, уже не просиджував ніч напропаще і не йшов, як на страту; торочив відсебеньки — якщо ж вони не спрацьовували, допомагав Спиридон Миронович, до якого зазвичай навіть не треба було звертатися: знаючи про його захисника, йому автоматично підтягували оцінку.