Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

На врученні дипломів до них промовляв декан факультету. «Вчора ви ще майже дітьми переступили поріг нашого інституту, сьогодні ви вже дорослі люди. Завтра ви покинете стіни, що п’ять років були вам домівкою і вмістищем знань. Сійте зерно мудрості, несіть світло великих традицій». Дівчата, яких на факультеті було в кілька разів більше, ніж хлопців, лили сльози, а вже післязавтра він повернувся до інституту частиною технічного персоналу.

Побачивши на стіні будинку телефонний апарат, підійшов і зняв слухавку. «Тату, це я, — плів, із зусиллям обертаючи язиком. — Я виявився скотиною, знаю. Ви хотіли мати сина… Я… я…» У слухавці чулися короткі гудки, наче батько відмовився від одкровення, — Сергій так і не почепив її на місце.

Опинився між будинками — ноги понесли його до парку, де попервах було кілька лав. Випорожнився в темряву; повагавшись, сідати чи ні, врешті вирішив хвильку перепочити. На гастрономі, в якому натще вихиляв склянку молока, а перед вихідними, потупцювавши у черзі, купував ковбасу і рогалики, висів замок. Побачивши у вітрині своє невиразне відображення, знизав плечима: «Що ж, хочеш — лишайся», і двійник, частина його самого, послухавшись, зупинився, де обсікалося скло. Коли дійшов до гуртожитку, де на нього чекали недопаковані речі, настав уже ранок.

Пересипав, мов бісер, розкладав і сортував, пластмасові й металеві, одноколірні, барвисті й переливні, переливних було всього два — на сюжети популярних за його дитинства мультфільмів, обидва він виміняв в однокласника, давши за кожний по три звичайні. Круглі підсунув до круглих, прямокутні до прямокутних, відтак зосередився на значках у вигляді стягів, що майорять: «XIV нарада працівників машинобудівної промисловості», XV, XVI, XVIII… Всі вони, яких було найбільше, виглядали однаково, а саму серію він цінував, називаючи колекційною; кожний такий значок батько привозив йому з відрядження. «А що воно таке, тату, нарада?» — «Нарада…» — з того, як батько замріявся, він вирішив, що Нарада — жінка, з якою батько зраджує матір. Підбивав іти зустрічати на вокзал, але щоразу батько з’являвся сам, а він роззирався, силкуючись випізнати невідомку у пасажирках цього та іншого вагонів — хто сходив на перон сам, хто з багажем, а кого зустрічали; врешті змакітрив, що вона ніколи і не приїде, бо це батько її перевідує, видаючи свої походеньки за відрядження, а що прямує в різні міста, то й вона туди — так в його уяві снувалася мапа палкого кохання, куди вони з мамою не мали доступу.

В іншій скриньці зберігалося його військо, незмінним полководцем якого був упродовж кількох років, а охоловши, уклав між ворожими з’єднаннями мир і перш ніж відвернувся до речей, які тоді вже цікавили більше, оголосив наказ про розпуск, проте солдати — скільки разів вони гинули і воскресали! — нікуди не пішли, виявившись до жодного іншого заняття непридатними. За роки незатребуваності вони мовби розучилися триматися на ногах, тож він перемістився з дивана, на якому до передбаченої фабричної опуклості додалися вікові ґараґулі й западини, на підлогу і так навколішках розставляв, а коли паркет натис коліна, вклався на бік і лежав, як Ґулівер біля ліліпутів.

Він був при їхньому народженні, як батько заливав форми, дозволивши спробувати і йому, так з’явилася його власна чота, лейб-ґвардія, що виконувала найважливіші доручення, — вояки поставали в піску, у витиснених пластмасовим зразком заглибинах, що заповнювалися цівкою розтопленого металу з консервної бляшанки, якій батько, сплющивши краї, зробив ніс. Налупавши олива, батько брав її пласкогубцями за позубцьовану відмикачкою кришечку і тримав над примусом, доки метал усередині підтікав і топився, як на сонці морозиво. Вояки мали лише один бік, з іншого їх мовби не було — пласка поверхня, що надавала їм особливої моторошності напівлюдей, напівсилуетів. Він доконче хотів їх мати і надокучав, таки домігшись свого.

Яким коштом вийшла на світ його армія, він дізнався щойно, як між батьком і матір’ю спалахнула сварка: мати наполягала, що вони мають їхати саме цієї суботи (куди, вже все одно не мало значення), тоді як батько розводив руками, пояснюючи, що це неможливо, белькотів про знищений акумулятор, без якого машина не заведеться («Якби ти опікувалася нею так, як я, то розуміла би, що й до чого»), на що мати заперечливо хитала головою («Ти мені вибач, але я вже нічого не розумію»), допитувалася, хто знищив, батько відповідав, що сам і знищив і що в акумуляторі бракує перетинок і їх уже ніяк не відновити; природно, маму цікавило, де перетинки, тобто, вони були їй геть байдужі («Мене не обходять твої перетинки!»), вона тільки хотіла знати, де вони, батько кивав у його бік, ще більше пантеличачи матір, насамкінець згріб оберемком військо, після чого воно мало жалюгідний вигляд скиненого на купу брухту, й видихнув: «Ось!».