Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Міське море надихнуло місцевих поетів на «Морські сонети» і «Оду до нашого моря», що ввійшли до читанок краєзнавства, тоді як історики заходилися вивчати внесок краян у розвиток навігації. Місцева дивачка стелила на його березі пляжний рушник, а коли пекло занадто, накривалася газетою, перевертаючись з боку на бік, доки сонце кресало об покрівлі найвищих будинків і розпливалося, наче яєчний жовток; на його тлі влаштовували вечірні каруселі ластівки. Всі ті роки фонтан працював цілий день, завмираючи рівно опівночі до нового світанку.

Вряди-годи дивачку забирала міліція, де у відділку до неї сікалися особи в цивільному, які годилися їй у сини і на яких вона дивилася з материнською поблажливістю. Їй намагалися пришити політику, тикали і кричали «Ми знаємо, ти лежиш там з протесту!», на що вона, сповнена блаженного спокою, відповідала: «Не з протесту, синцю, а з кайфу — дожиєш до мого віку, збагнеш». Молодою вона перемагала їх, заманюючи в оброслу рудими ліанами печеру, звідки випускала щойно, як зазнавали поразки.

У зменшеному вигляді плесо фонтана виявляло достатньо ознак, щоби називатися морем, наповненим, щоправда, водою не солоною, а прісною — влітку ним плавали паперові кораблики, змайстровані підлітками й батьками, згодом катер на батарейках і дистанційному управлінні, восени барки жовтого листя. В його води потрапляли пляшки, то тримаючись на поверхні, то осідаючи на дно, іноді ж, через необережність, розбиваючись об ґранітний риф: автори забували вкласти досередини послання і не вважали за потрібне закорковувати. Вечорами під водограєм зливалися в поцілунку і клялись у вічній вірності закохані, його підмурки рясніли зізнаннями на кшталт: «Я любитиму тебе до гробу!», «Зая, я тебе так кохаю!» «Я твій, ти моя, це знаєш ти, це знаю я»; іноді погрозливого «Ти від мене нікуди не дінешся — знай це!», іноді покутного змісту — «В усьому винен я, пробач!»; розпачливі, сформульовані лаконічно й підсилені задля виразності знаками оклику «Вернися, благаю!!!»; супроводжувані великими червоними серцями, протятими стрілою, відчайдушно-рішучі «Я чекатиму тут, поки ти вернешся!» і зовсім уже не бунтівні, просякнені резиґнацією «Ти назавжди залишишся у моєму серці».

Уповноважені комунального господарства час від часу усували написане, вважаючи хуліганською базграниною, проте воно з’являлося знову, його годі було стерти так само, як кохання і природу, що відроджується навколо, цю шлюбну угоду Бога з Землею — найвідчайдушніше з-поміж усіх хуліганств. Ще й сьогодні, в добу есемесок, фейсбуків і скайпів, що кілька десятиріч тому й не снилися, традиційне письмо закоханих не втратило первісної цноти — досить прийти до фонтана і прочитати написи на його стінах і поручнях, вгрижені в ґраніт, виведені на поверхні свіжими фарбами, щоби переконатися в цьому на власні очі. Найбожевільніші, тільки їм самим відомим чином здершись на вершечок, встромлювали троянду в горішній отвір фонтана — перші ранкові перехожі ставали свідками, як під тиском води квітка злітала в небо, на мить затримуючись на вершечку б’ючливого струменя, перед тим як упасти. Найзневіреніші, не дочекавшись обраниць, дарували троянду спижевій русалці, досадливо встромлюючи туди, де лускатий риб’ячий хвіст переходив у лоно.

Матильда вирушала сюди як на роботу, розчиняючись у спільноті краму, продавців і перехожих, які зупинялися, щоб роздивитися пропозицію, тижнями ту саму. Вона почувалася затишно, її існування несподівано знову набуло змісту, нового та іншого. Свої книжки Матильда переділила на дві категорії — ті, що з присвятами, і ті, які не мали дарчих і жодних інших надписів, якщо не враховувати карлючок, зроблених її сином, коли йому було два з половиною роки. За книжки з присвятами вона правила ціну вищу, ніж за ті, які їх не мали, наражаючись на нерозуміння.

Синові карлючки навіювали їй спогади про події, що лежали далеко в минулому, хоча вряди-годи їй здавалося, наче відбувалися щойно вчора. Часто, розгорнувши книжку, Матильда не заглиблювалася в читання, як могло видатися, а ціпеніла, втупившись у червоні, сині й зелені барви трьох олівців, провалюючись у пастку історії себе самої і своєї сім’ї.

Матильду вважали шанувальницею красного письменства, якій не пощастило, через що опинилася на узбіччі життя, вірна улюбленому заняттю й тоді, коли читачів почали сприймати як диваків і збоченців, як і творців обожнюваних ними книжок. Матильда ж зовсім не бачила літер, читаючи тієї миті роман свого життя — не написаний, а прожитий, він прямував до завершення. Незбагненний жаль стискав груди, а ті, хто бачив її в такі моменти, дивувався незамуленому серцю, здатному розчулюватися від друкарських знаків.