Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Навіть найстаріший і найзачовганіший випуск журналу, в якому ілюстрації майже повністю витрутили слова, коштував кількакрат дорожче, ніж найошатніший роман загальновизнаного класика з бездоганно збереженою палітуркою. Колоди карт із зображеннями нагої плоті в інтерактивних позах то вигулькували, то зникали перед тими, хто затримувався надовше, ніж кілька секунд, над закличними обкладинками журналів; за відповідне відшкодування можна було стати власником незвичайного, мовчазного і сповненого знадливої покори і викличності гарему.

Дном гріхопадіння і єдиною технічною новацією були футляри з саморобними написами «Кама сутра. Відеопомічник кохання», «Міранда, блуд мій щоденний», «Калігула. Історія стародавнього світу в унаочненнях» і касетами, що їх покупець отримував після здійснення розрахунку. На їхньому тлі колекції марок в альбомах із серіями екзотичних пташок і жуків, військові відзнаки, китайські ручки із золотими перами, які двадцять років тому були жаданим об’єктом володіння, гіпсові медальйончики із зображеннями архітектурних пам’яток, вінілові платівки у вигорілих від полум’я часу паперових чохлах з назвами музичних гуртів і незмінно юними профілями співаків, використані запальнички, на які знаходився свій зацікавленець, врешті, дитячі іграшки, машинки і панцерники, розкладені в протилежному від порнографічного закутку, виглядали, мов серафими з ангельскої геліосфери.

На той журнально-колодяно-відеокасетний квадратний метр припадала левова частка виручки, біля нього крутилися покупці різних вікових категорій — від допитливих школярів до статечних візитерів і сивочолих старців. «Як я тобі, дурнику?» — знущалася, повертаючи їх на грішну землю з далекої планети щастя без сексу, де були ув’язнені всі ці роки, в’юнка красуня. «Я могла би бути твоєю, хлопчику, — грайливо підморгувала інша, — тільки ти застаренький». — «Не журися, старість не вирок», — перечила третя, якої майже не було видно за викоченими повним планом плодами. «У кожного своя спеціалізація, а я поліфункціональна», — спокушала четверта з крихітними грудками і поглядом ладної на все дівчинки-хлопчика.

Хоча на ньому, як бачимо, давно вже пропонували не тільки книжки, базарчик продовжував називатися книжковим, доки, сягнувши після всіх кіл падіння дна, зажив придатною для себе конфігурацією, в якій було представлено різні види уподобань, потреб і потягів із Сонцем посередині, довкола якого оберталися планета Дитинства, планета Музики, планета Плотських Утіх та інші небесні й земні тіла.

Попоневірявшись, Матильда врешті надибала розшукувану оазу — життя не покинуло її, облюбовану, як Господом Авель, а набуло нової форми, нехай без колишньої жвавості — так вода прибирає подоби посудини, в яку потрапляє, хоча самої води, такого колись доречного у цьому зв’язку предмета порівняння, на той час уже не було.

Запуск фонтана став подією регіонального масштабу, що мала в місті такий розголос, який можна було би порівняти із запуском штучного супутника, якби уявити місто самодостатньою планетою, якою воно почасти й було. Гіпертрофованих розмірів водограй не відповідав ні значенню адміністративної одиниці, ні висоті будівель — здавалося, споруджуючи його, місто прагло вивищитися над собою, переконати себе у непровінційності й заодно протиставитися руйнівним тенденціям, що йшли зсередини і ставали помітними зовні, адже що рідшими і сумнівнішими були досягнення, то бучніше святкувалися встановлення пам’ятників, стел і водограїв, завзятіше перерізалися стрічки і дзвінкіше билось об ґраніт шампанське. До загального протверезіння, яке, на відміну від підступно повільного розкладу, настане настільки раптово, що запрагнеться назад у стан летаргійного похмілля, залишалось обмаль років.

На відкриття фонтана сонячного недільного дня з’їхалося місцеве начальство, кілька столичних керівників другого ранґу і в раптовому пориві патріотизму, що ладний був уже закуняти, прийшла добра половина містян.

У фонтані хлюпались діти, галасуючи і влаштовуючи забави; брьохалися в панамах і літніх картузиках, просто літнього сонця, що на короткий час надавало цьому назагал похмурому, якими тільки можуть бути міста в передгір’ях, провінційному центрові рис південного курорту, а плюскіт фонтана нагадував шум моря, що набігало на берег. Наповнивши повітряні кульки водою, шибеники бомбували тротуар, накликаючи гнів необачних перехожих. Білі, як місцева зима, дитячі тільця хутко вкривалися засмагою, навчаючись плавати — може, за це або й просто з туги за солоними водами, яка в передгір’ях набуває характеру романтичного і меланхолійного, і в кожному разі не без самоіронії його називали міським морем.