Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Жак запізнюється; замість крісла його рука ковзає по нозі у спокусливій короткій спідничці. Попереду екран, будинок: так виглядають палаци в колоніальному стилі — скульптури, колони, еркери, арабески, сурогат епох і широт. Вікна, балкони і балюстради. Вгорі — дуга, наче брова, зведена в подиві. Попереду — вистелена декоративною бруківкою площа, від якої сходи ведуть до парадного входу, де швейцар у пурпуровій лівреї запопадливо відчиняє двері. Жак напружує зір, намагаючись роздивитися візерунок викладеного на бруківці герба, проте камера, ковзаючи, розмиває тони, відтак мандрує алеями та доріжками, через клумби пишних квітів у формі казкових птахів, водограєм із Посейдоном та морськими потворами у глибині, з лісом на другому плані, що видається йому неймовірно знайомим.

Камера неквапно вертається до автомобілів, з яких висідають чоловіки та жінки, директор попідруч із секретаркою в песцевому комірці, заступники та підлеглі. Секретарка з папкою і в костюмі, як у бортових стюардес, щось шепоче на вухо шефові. «Нічого не чути!» — вигукує Жак. Першим заходить директор, назирці за ним і свитою вкочується телекамера, у фойє з люстрами і фотелями, рецепційною лядою та баром з іншого боку. Широкі, широчезні сходи із закріпленим мосяжними трубками килимом ведуть нагору; обабіч — масивні мармурові балюстради, між першим і другим поверхом — алебастрові Самсон і Даліла.

Жакові здається, що не тільки він, а й усі інші чують, як нестримно калатає його серце. Тепер його неодмінно позбавлять і без того куцої премії, і хоча нічого подібного не стається, хвилювання нікуди не щезає. Його настрій куди й подівся; Жак біжить линвами втуплених у нього поглядів, упізнає співпрацівників, своїх колег; коли ж бачить на екрані себе, перед очима мутніє, рука хапає і смикає, намагаючись розв’язати, краватку, тоді як тіло поривається встати і вийти.

Спалахує світло, рухаються затерплі від непорушного сидіння тулуби та риплять стільці. «Ну? — це звертання спрямоване до всіх, передусім одначе до Жака. — Всі чули?!». «А що для цього потрібно?» — поволі наростає пожвавлення. «Нічого!» — «Так просто!» — «Такого не буває». — «Ще й як!». — «Надто несподівано…». — «Ви всі, пані та панове трудящі, — акціонери!» — «Мільйонери!» Жак іще ніколи не позував для групових світлин підприємства, якому віддав бісові, тобто найкращі, роки свого життя.

Викермувавши з узбіччя, Жак звертає на сільський путівець, про всяк випадок супроводжуючи маневр рукою, хоча попереду і позаду нікого немає. Де рівчак звужується, Жак бере праворуч, з’їжджає з путівця і тримає курс навскоси через пасовисько. Велосипед пливе по вкритій м’якою травою землі, оминаючи лайняки, яких сьогодні не так густо, як колись, коли вони з Матильдою наповнювали ними відра. Веде велосипед за кермо, а тоді, звільнившись від рюкзака, втомлено опускається долі. З таблиці, яка перше сповіщала про те, що тут починаються, тягнучись далі, городи, дощ давно вже вимив, вітер вивіяв, а сонце випалило напис. ЩАСТЯ облущилося та поблякло, навколо вбитих у землю стовпців стирчала віхтем трава.

Літеплий вітер куйовдить сиве волосся, Жак нагадує стовбур, що покинув настояне місце і суне вперед, без мети, тягнучи велосипед, наче вони прикуті одне до одного ланцюгом. Ось стовбур відокремлюється, перетворюється знову на людину зі зморшками на обличчі, що раптом змінюють своє розташування, утворюючи конфігурацію сум’яття і подиву.

Жак загіпнотизовано простує навперейми, не помічаючи дротів, просилених крізь дерев’яні стовпці, його руки інстинктивно випростуються вперед, на мить він знову нагадує дерево, що, уявивши себе людиною, рушило з місця і втратило рівновагу. Хоча він ще тут, його увага т а м, тіло давно вже не встигає за думкою, хекаючи і плуганячись.

Рюкзак прибирає на землі форму бокатого дзбана — його минуле, його будбатівське поневіряння також неповерненно позаду. Пробуючи переставити ногу, Жак чує, як напинається шов, наче одяг — частина його епітелію. Лівою Жак відтягує верхній, правою — нижній дріт, затискає його підошвою, згинається і пролазить. Жак наближається до цього чогось, що поблагословило його на такий сумнівний в очах права і виховання крок, як проникнення на чужий город. За кілька кроків його руки таки намацують шукане, пучки шкарубких пальців пробують складені паралелограмом цеглини з рештками затвердлого цементного розчину, беруть першу-ліпшу, зважують, мовби переконуючись, що бодай це — не примара.