Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Жак прямує до чагарів, і, відшукавши місце, розгортає галуззя, у глибині якого гніздо — те саме, де вони з малюком якось надибали попелясті яйця. Цього разу воно порожнє. Жак певний, що наступної весни птахи повернуться. «Вони неодмінно повернуться!» — чує свій голос, тоді як поруч нікого нема.

Жак тримає велосипед за кермо і сідає щойно потому, як бензотяг проноситься геть. Напханий рюкзак тисне в спину, Жак намагається випрямитися і чує, як в’їдаються в плечі шлейки. Рюкзак — спадок, що залишився після будбату. Рюкзак, шинель і матюки, від яких Жак скидався ще роки після демобілізації, доки їх урешті витрутили популярні мелодійки. Не розпрощавшись із такою добротною річчю, чому посприяв вроджений інстинкт селянина, Жак іще менше зміг розлучитися зі спогадами, наче вони й були вмістом, належачи до наплечника, як петелька до ґудзика.

Їх було троє, українців, поєднаних чимось більшим, ніж щемом за образками рідних обійсть. Разом верстали шлях, пересідали з потяга на потяг, спали, не скидаючи одягу, вдивлялись у краєвиди, що пропливали, ніби то не вони їдуть на захід, а степи, поля і ліси несуться на схід. Дерев’яні стовпи ліній електропередач бігли під прикриттям потяга, роззосереджені на однаковій відстані один за одним, наче зв’язкові невидимої війни, що на цих теренах, здавалося, колись розпочавшись, так ніколи і не завершувалася. І хоча двом із них ще було їхати та їхати, зійшли разом із побратимом. У Шепетівці їхні шляхи також розійдуться — на північ і далі на захід. Трималися купи, наче боялися, що поодинці не виживуть. Аж коли опинилися серед поля і потяг, засурмивши, погуркотів далі, збагнули, що це свобода.

«В Італії спалюють, проводжаючи зиму, опудало», — хоча зима була попереду, а позаду тільки частина осені, вони спорудили опудало, і той з-поміж них, який це сказав, накинув свою шинель. Полум’я, розгораючись, лизало небо спрагло-димними язиками, довкола яких вони танцювали, а потім, під останнім зблиском вогню, вечеряли виданими на дорогу продовольчими пайками. Чоломкалися душевно й розгублено, стояли й дивилися, доки їхній товариш занурився в темряву, звідки вже ніколи не випірне.

Про його загибель Жак довідався з листа. Обставини були темні, як і ніч, що згущувалася довкола потяга, що мчав їх далі на захід, мовби на те, аби нічого не почули і не побачили. Так зав’язалося листування. Натрапивши через тижні, може й місяці, на лист між газетами, Жак брав до рук, розглядав, силкуючись пригадати, відповів на нього відразу чи ні. Відтоді надписував на конвертах із листами, які отримував, «відповів», іноді «відповім перегодом»; вряди-годи з’являлося «відповім завтра», «ще не відповів» та інші подібні позначки, доки в кутку, де ще залишалося вільне місце, поставало нарешті «відповів», збігаючись інколи з появою в поштовій скриньці нового послання.

Та ось одного разу відповіді не надійшло — не те щоб аж так чекав: час плинув і ніс Жака своєю течією. Метушився в пошуках останньої кореспонденції, одначе на конверті стояло переконливе «відповів». Жак брав списаний гострим почерком аркуш, перебігав зміст, утуплювався в конверт знову, наче літери могли самочинно змінюватися, множитись і сполучатися, з «відповів» перетворюватися на «відповім перегодом» або «ще не відповів». Жак наважився написати ще раз, удруге відписуючи на той самий лист. Відповіді так і не дочекався, зате побачив власні епістоли.

Перший відділ, куди його викликали і про який мав смутне уявлення, займав непоказну кімнатчину в правому крилі корпусу поруч з адміністрацією підприємства. Крісло, стіл, візаві — в Жака раптом виникло відчуття паралельного світу, наче помилився приміщенням. «Перепрошую», — пробурмотів сум’ятно-вибачливим тоном, задкуючи до дверей. «Не так швидко», — щойно тоді Жак зауважив присутність того іншого, який стояв, спершись на стіну, майже в самому кутку, напівсхований за шафою, а тепер виступив наперед, заблокувавши вихід. Коли Жак уже сидів, мов на розпеченому вугіллі, перед ним на стіл, наче козир у картярській грі, ліг конверт: «Вам це нічого не каже?» Почерк, яким були заповнені адреси відправника і одержувача, видався Жакові знайомим. «Почерк…» — вихопилось у нього. Господар приміщення заокруглив очі, а тип за спиною, голос якого містив неприємний скрегіт, як ото рипить іржавий метал, присвиснув. Утупившись в адреси, проказуючи їх майже вголос, як у дитинстві молитву, Жак збагнув, що читає власний почерк.

Від рослинності, не даючи їй підступити до асфальту, дорогу відділяла запорошена смуга, автомобілі мчали на шаленій швидкості, разом зі старими вантажівками, які, починаючи від мотора і закінчуючи бортовими перегородами, були суцільним деренчанням, потворним і вкутаним у сморід газів, — здавалося, вони ось-ось розпадуться.