Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Малюка відводив до школи він, тоді як обов’язки будити і готувати сніданок покладалися на Матильду. Вряди-годи, чи то знічев’я, чи через незрозуміле поскубування, мізкував, як це так сталося, що одні обов’язки лягли на нього, інші — на жінку, адже вони ніколи їх не переділяли. Мав привілей, якого йому ніхто не надавав, а так склалося: підприємство, де працював, розташовувалося неподалік від району, в якому мешкали, тоді як Матильда працювала на околиці міста. Достеменніше там, де воно вже закінчувалося.

Ранець недбало лежав на підлозі, наче вительбушений борсук. Раз на тиждень, поспішаючи на планірку, Матильда покидала помешкання не за чверть сьома, а рівно о шостій.

У казанку, підстрибуючи і цокочучи об метал, варилися яйця: одне, два, три, чотири. Жак, у трусах і майці, зиркнув на годинник, вгадуючи, де перебувала стрілка, як закипіла вода. Думаючи про змушену діставатися через усе місто Матильду, з одного кінця в інший, Жак заґавився.

Куплені у відлеглому райцентрі, куди підводою заїхати легше, ніж автомобілем, в одному з тих універмагів, що часто-густо є найвищими будівлями і де продавчині дрімають на касі, підклавши під голову руки, Жакові майки мали єдиний ґандж — сірий, брудний, як помиї, колір.

Жакове черевце з роками побільшало тільки ледь-ледь, та й то, як сидів. «Що на сніданок?» — «Яйця, по два на кожного. Бери». Жак підсунув тарілку ближче. «Я яєць не їм». — «Як це не їси?» — «Не їм, бо не люблю». — «Люблю — не люблю… Любити можна дівчину, а яйце береш, чистиш і їси» — «Не хочу». — «А що хочеш? Більше нічого немає». Жак завиграшки умнув би пів тузеня яєць, варених і смажених, здебільшого варених, що, завчасу тріскаючи, викидали назовні нутрощі, подібно до голотурії; полюбляв і сирі, ще теплі, висьорбуючи білок, аби скоріше добратися до солонуватого жовтка, — якби природа вигадала яйце із самого жовтка, Жак тільки вітав би такий пірует еволюції.

Зберігши по-селянському міцну віру в ситне харчування, народжену не так затаврованим у Святому Письмі догоджанням кендюхові (що їв, те виходило, не занечищуючи його плоті), як недоїданням, пропалими врожаями, голодом і хворобами, наскоками та експропріаціями, Жак уминав, що дав Господь і зготувала Матильда. «Доки товстий схудне, худий вріже дуба», — приказували за його дитинства, і Жак приніс цю невигадливу мудрість до міста.

Простували навскоси через переділене на секції поле, що займало по-щедрому велику площу — то був громадський спортивний майдан, на якому тренувалися учні розташованої поруч спортивної школи. Коли в неділю ганяли футбол дорослі, підлітки вдовольнялися меншою частиною — тією, що без воріт; з відчинених теплої пори кухонних кватирок і вікон шипіло і шкварчало, поширюючи запах страв, що готувалися. У кінці в паркані завше зяяла дірка, за якою протоптана у траві стежина виводила на асфальтовий тротуар. Жак нахиляється, одначе його голова впирається в сітку, після чого між Жаком і малюком відбувається такий діалог: «Ходімо назад», — Жак тягне малюка за собою. «Мені зле». — «Мені це теж не подобається». — «Мене нудить». Раптом малюк блює. Жак дивиться на місиво неперетравлених яєць і шлункового слизу і, коли вони вже йдуть, каже: «Що ж ти?» — «Я не люблю яєць». — «То чому не сказав одразу?» — «Я казав».

Вони запізнюються хвилин на п’ять або й десять. Зазвичай Жак переводить малюка на інший бік, іноді супроводжує до рогу шкільного подвір’я. Цього разу чекає, доки малюк разом з іншими пішоходами перетинає проїжджу частину, і щойно той зникає у глибині каштанової алеї, Жак обертається і наддає ходи.

Будинок, в якому жили, утворював центр осі, на одному кінці якої розташовувалася школа, ховаючись улітку за гущею ряснолистих дерев, на іншому — підприємство, де працював ось уже стільки років. Від одного кінця осі до іншого двадцять-двадцять п’ять хвилин, проте зараз у його розпорядженні лише десять і ноги, які несуть. А ще — піднесений настрій: сьогодні він, який не носить краваток, у краватці — одній із двох, що їх налічує його ґардероб і які рік у рік нічевляться на дверцятах шафи. Краватка надає Жакові солідності, спонукає випростати похилені плечі, ось уже й ріг будинку. Жак крокує навскоси через подвір’я, попри імпровізований садочок із висадженими літерою «П» порічковими кущами й кількома рядами полуниць усередині.

Він виходить на заасфальтований тротуар, у кінці вулиці — довжелезна споруда на три поверхи з великими, наче вітрини, вікнами — Жакове підприємство. Сьогодні один із тих рідкісних днів, коли Жак прошкує туди не так, як завжди, — геть небанально. Йому стає весело, зустрічна жінка обдає його нищівним поглядом, урешті сміх, мов повітря, якому далі немає як стримуватись, вибухає душевним випалом.