Галина Вдовиченко - Інші пів’яблука

Вона слухняно трималася на півкроку за ним, за світлом його мобілки, віддавши йому руку та відчуваючи, які в них обох гарячі долоні. Дорогу перед собою обережно пробувала ногою, вже не раз утішившися за сьогодні, що взулася в зручні кросівки.

– Десь тут… Пригніть голову.

Темне хмарище, невідоме ЩОСЬ, – камінь, дубова чорна балка, жмут грубого дроту чи лантух із поснулими кажанами? – заледве торкнулося волосся на маківці. Вона сіпнулася й побачила фігуру без голови. Так видалося їй у першу мить. Відсахнулася, сховавшися за Яна. Коли ж світло впало на камінь, вона, вихилившися з-поза чоловічої спини, придивилася – ні, камінь лише нагадував плечі, які начебто переходили в міцні руки та рельєфний тулуб, а все ж то була випадкова подоба, витесана з каменю не людськими зусиллями, а вологою й часом.

Ян відпустив її руку:

– Присвітіть-но мені.

У світлі двох мобілок поверхня кам’яної форми видалася зеленою від цвілі.

– Колись ми з хлопцями зауважили одну особливість. – Ян говорив стиха, однак здавалося, що занадто голосно. – Така була гра. Якщо стати на цей камінь, а тоді на той… Ось так… Надто дощового дня… Тоді можна було почути… Йдіть сюди.

Ірина слухняно наступила на брилу й перейшла до Яна на іншу.

– Тихо… – Він ледь ворухнув губами, приклавши до них палець, і показав, звідки чекати сюрпризу.

Але те, чого сподівалися, прийшло з протилежного боку.

Здалеку почувся ледь уловний шурхіт, немов хтось повільно прочинив двері, впускаючи протяг. Холодок пробіг по щоці, ворухнув волосся на скроні. Хтось збудив легкий вітер у підвалах ратуші. Ірина вчепилася обома руками в Янову куртку. І тоді до слухових, без сумніву, галюцинацій, наче зітхання, додалися нові звуки, від яких Ірині волосся стало дибки: десь у глибині невидимої анфілади підземних кімнат забулькотіла вода, вона з шипінням заповнювала простір, що його годі було просвітити мобілками. Ян схопив Ірину за руку:

– Біжімо!

Зірвалися з місця, геть від рятівного входу! Бо саме звідти сунули вода і вітер. Вони помчали щодуху вглиб на слабке світло, на якесь тьмяне джерело, що ледь жевріло віддалік, чуючи, як дихає їм у спину велика вода, гнана вітром. Ян, певно, мав здатність бачити в напівтемряві або не забув ще маршрутів своїх дитячих мандрів. Вони зачіпалися рукавами за зубці шершавих стін, шпорталися в розсипах дрібного каміння під ногами й відхиляли голови від виступів. Жах гнав їх уперед. Ледве Ірині сяйнула думка, що вони заплуталися в цих ходах під землею, як раптом зробилося світліше – перед ними виросли кручені сходи. Ірина з Яном спинилися, відсапалися і рвонули вгору.

У спину їм дихали підземні води, що їх випустив на поверхню бог морів Посейдон, вони збудили дух скульптур, що колись стояли на ратуші. Ян ще пам’ятав деякі з них, хоч більшість фігур знищила пожежа задовго до того, як він народився, а час доруйнував, розсипав, розвіяв важливі деталі, обернувши досконалі творіння на невиразних бовванів. Але дух тих скульптур нікуди звідси не зник, він оселився назавжди там, де ніхто його не турбував, у підземеллі ратуші. Хлопці сімдесятих розкрили таємницю, навчилися викликати давноминулий час, будити давніх мешканців ратуші, і тепер у потилицю втікачів дихали господарі будівлі. Немейський лев бив гігантським хвостом по долівці, збурюючи піщані смерчі, дряпав кам’яне лігво гострими пазурами. Лернейська гідра, відсунувши привалений камінь, укритий плямами цвілі, ляскала крильми й сичала всіма своїми сполоханими головами. Кроки велетня лунали за рогом, чути було голос Русалки, сумний пронизливий спів… Головне було – не озиратися. Не озиратися ні в якому разі. Щоб самим не перетворитися на кам’яні стовпи.

Дванадцять залів пробігли наскрізь, нарешті – світло, ковзнули в шпарину, ледве протиснулися в якийсь отвір, а тоді почули, як розшарпується, роздирається тканина. Здавалося, вони нагорі, на якомусь із поверхів, а виявилося – на рівні землі. Наче вивалилися з шафи, випали просто на площу, під останні краплі дощу, під осіннє кволе сонечко, що осяяло калюжі, мокрі дахи, напис «Книгарня» та брудні боки екскурсійного автобуса. Схожа на шкільну вчительку жінка-екскурсовод говорила з протяглою інтонацією:

– …Вічна реставрація – символ Бучача. Саме так цей сучасний художник назвав свою картину…

На бруківці, задерши голови, стояли туристи, ніхто не звертав уваги на захекану парочку, наче ті двоє були невидимі.

– Чи відбудують колись барокову споруду, зведену 1751 року? – запитувала екскурсовод сама себе, знявши очі до неба. – Чи вдасться врятувати для нащадків унікальне творіння двох майстрів – архітектора Бернарда Меретина і скульптора Іоана-Георга Пінзеля? Відповіді на це запитання й досі немає. А тим часом у підвалі ратуші збирається вода, наче з-під мурів піднімається й опадає підземне море. Дах почасти перекрили, але відбудовчі роботи через брак коштів зупинили. Отже, перлина архітектурного мистецтва вісімнадцятого століття й далі руйнується. На жаль, досередини годі потрапити, там панує занепад. Ратушу замкнено. З дванадцяти, за іншими джерелами – з чотирнадцяти, а то й більше, скульптур, якими був прикрашений фасад, уціліли фрагменти. А тепер пройдімо в цю вуличку…