Галина Вдовиченко - Інші пів’яблука

Пройшлися попри будинок № 9 на Театральній. Тепер тут, навколо катедри, – туристичний рай, кав’ярня до кав’ярні тулиться. А знайти вільні місця не відразу щастить. Ще й дощ почав накрапати, вулиця вкрилася парасольками; бруківка і трамвайна колія спалахнули масними полисками. Хотілось опинитися за одним із вікон, що сяяли теплом. За гарячою смачною кавою.

За столиком у кутку розмовляли Ян Кумпа і Богдан. Їх так поглинула розмова, що вони нічого й нікого не помічали навколо. Ян слухав уважно, хоча сидів, відкинувшись на спинку крісла. Богдан нахилився до нього, посунувши порожнє горнятко, сперся на лікті і щось утовкмачував своєму візаві. Недарма здалося в «Зубрівці», що вони таки знаються. Не помилилися. Між ними недобрі стосунки, напружені – ось що можна було виснувати, кинувши на них оком.

Галя з Луїзою перезирнулися й сіли там, де був вільний столик – в іншій залі. Помітять їх – можна буде привітатися. Проте чоловіки не звертали ні на кого уваги. Розмова в них була коротка. Вже за кілька хвилин Кумпа залишив на столі купюру, підвівся й вийшов у дощ. Майже відразу спроквола рушив до виходу й Богдан. Звільнений столик миттю захопили п’ятеро галасливих дівчат-реготух.

В осінньому вітрі вже вчувалася зимова нотка, він видув з площі Ринок перехожих, їх тут, на диво, майже не було, хоч годинник на ратуші ще не вибив і одинадцятої. Лише за спиною кам’яного Нептуна темніли кілька зіщулених постатей, вони затуляли собою вуличного музиканта, що грав на контрабасі. Ніколи ще не доводилося чути й бачити контрабас на площі Ринок. Холодній темній площі пасували його глибокі, вкрадливі, густі звуки.

Вчора ж умовилися, що поїдуть разом. Обговорили деталі, а сьогодні – поворот на сто вісімдесят градусів. Вибачте, плани змінилися, і Ян Кумпа з Іриною їдуть до Бучача вдвох.

Ірина підстриглася коротко-коротко, як ніколи. Зачіска пасує їй. Помолодшала на десять років, а хто оцінить? Нема кому. Луїза з Галею не їдуть, одразу відмовилися, бо Луїза чекає на свого Ігоря: він ось-ось має повернутися з рейсу. А в Галі – випуск номера, вона має бути при своєму журналі. «Їдь, – каже, – Ірино, їдь неодмінно. Бучач – фантастичне місто».

Мали, одначе, їхати вчотирьох, разом з Магдою і Куричем. Ті відразу пристали на пропозицію Яна Кумпи: «Так, поїдемо». І вчора ще раз підтвердили. А сьогодні вранці, коли «опель» зупинився біля їхнього живоплоту, вийшли до воріт з винуватими усмішками: «Ми залишаємося, вибачте. Оце так зачіска! Ну, справді, вибачте, на жаль, не вийде… Нам дуже шкода!»

Невідкладна справа в Ігоря виникла, а Магда без нього не поїде.

– Зайдіть до хати, – просить Магда, – каву щойно зварила, зайдіть на хвилинку. Я вас так не відпущу.

На столі – кавник та канапки, на одному з крісел – на Куричевому «Шерхані» – плетений кошик з провізією.

– Це вам на дорогу, – каже Магда.

Ірина зазирає до кошика.

– Не така ти й винна, як себе почуваєш. – У кошику термос і прозора пластикова коробка з пиріжками. – Чого справді не їдете?

– Через яблуко. – Курич киває на своє творіння, на обличчі – жаль. Не тому жаль, що плани поламалися, а тому, що віддавати шкода. – Ціну, – каже, – назвав таку, що аж зіщулився. Щоб не було ніяких питань. А воно, бач, не подіяло. Беруть!

– Якби я не знала, що тут і до чого, присягнулася б: це наше яблуко, – каже Ірина. – Тобто яблуко Пінзеля. Точнісіньке.

Вона крутить його в руках, здивовано хитає головою. Ну все таке саме, як у тому першому яблуці! Навіть хробачий хід. Дивіться – показує Яну, щоб переконався.

– Куричу, – каже вона. – Ти геній, Куричу!

– Атож! – погоджується той.

Пояснення Ігоря й Магди видаються досить переконливими. Пізно ввечері телефонував… той Геленин помічник – як його? – Богдан. Каже: його шефиня купить яблуко, якщо господар трошки спустить ціну. А Ігор йому: «Ні, вже на кріслі скинув». Тоді той Богдан знову телефонує: «Гаразд, чекайте завтра». А Ігор йому: «А післязавтра?» Той: «Післязавтра не зможу, і цілий тиждень потім теж».

Довелося Куричам залишатися вдома. Не щодня такі покупці трапляються.

– Здається мені, – промовив Кумпа, ледве його «опель» вибрався на трасу й набрав швидкості, – що той Богдан інше яблуко хотів купити…

– Не знаю, – розгубилася Ірина, – він на це роздивлявся. А іншого йому ніхто й не продав би.

– І ще, здається, Магда з Ігорем задоволені, що вони залишилися, а ми поїхали.

Стенула плечима. А справді… Вони наче зраділи нагоді вирядити їх до Бучача вдвох. Тому й вибачалися без кінця. Теж мені, конспіратори. А Кумпа, бач, який спостережливий. Провела рукою по своїй коротесенькій стрижці. Волосся слухняно лягло під долонею й миттю виструнчилося. Податливість і опір водночас – те, що вона хотіла відчути.