Галина Вдовиченко - Інші пів’яблука

І саме звідси, з цього місця, де знявся сухий вітер, варто було повернути назад. Хоч десь тут уже мав бути вихід до Сихівського мосту. Та й третина дороги, а то й половина лишилася позаду. Почуття обережності ворухнулось: «Назад!» Але цікавість і упертість взяли гору. Де є асфальт, там мають бути люди. Принаймні глянути, куди тут можна вийти. Сліпий-глухий закуток трапився, таке буває.

Асфальт скінчився за рогом, з’їхав на биту дорогу, що пнулася далі між закуреними узбіччями, де було повно високих реп’яхів і пожовклої за літо амброзії. За два десятки метрів зяяли прочинені ворота. Порепана фарба стовбурчилася рудим цибулевим лушпинням, злітала клаптями чомусь угору. А може, то було дрібне іржаве листя? У повітрі виразно домінувала гіркувата нотка полину, вона могла б видатися навіть приємною, якби не напружена тиша довкола.

– Гей! – захриплим голосом гукнула біля воріт. І ані руш. Завмерла, бо до неї вийшли два мовчазні пси, такі ж брудні й кошлаті, як сухе бадилля придорожніх трав.

Чула, як калатало серце. Коли це з якоїсь халабуди вийшов бородань у теплій військовій куртці, він по-домашньому дожовував щось на ходу, обтираючи губи долонею.

– Я так вийду до Сихівського мосту? – якомога спокійніше спитала Галя, з полегшою зауваживши, що дивні німі собаки зупинилися коло воріт.

– Ви машиною? – уточнив дядько.

– Ні. Я пішки.

Його обличчя лишилося вдавано незворушним: нікому, мовляв, не заборонено за півгодини до ранніх листопадових сутінків прогулюватись у віддалених від цивілізації місцях.

Махнув рукою:

– Туди йдіть, а там побачите!

І вона пішла вздовж занедбаної залізничної колії, відчуваючи на потилиці три пари очей. Щось у тих сторожових собаках їй нагадало про Рудого, хоч вони й зовсім не були схожі на нього. Хіба що віддалено – кольором шерсті й кудлатістю. А все ж їй на якусь мить здалося, що пси до неї не кинулися лише тому що Рудий передав їм послання зі свого собачого раю: «Не руште цієї!»

Уздовж вузькоколійки, повз конструкції з поцвілого заліза, попри бетонні брили невідомого призначення – просто до шлагбаума, за яким одразу й побачила і стежку з пагорба, і край червоного даху, а тоді й подвір’я, паркан і високі пізні квіти з сухими брунатними плюмажами суцвіть. Оцією вулицею вона й вийде до мосту.

Ноги збігли звивистою стежкою, ступили на асфальт. По обидва боки вулички, що так несподівано тут чи то починалася, чи то закінчувалася (прочитала назву – Рахівська), вишикувалися невеличкі особняки – і новоспоруджені, і старі напівзруйновані, і відбудовані. І нікого навколо. Жодного перехожого, жодної машини. Дивний був сьогодні маршрут, фантасмагорична прогулянка з таким відчуттям, ніби хтось розважається, спостерігаючи.

Однакові на всіх подвір’ях квіткові султани (вони скидалися на шлеми летючих гусарів), шорсткі навіть з вигляду, погойдувалися на вечірньому вітерці. Ніби які знаки, що їх залишив хтось. І під вікнами вони були, і при парканах, і в плетиві грубої виноградної лози, що скручувалася в химерний малюнок над маленькою верандою, до бічного скла якої притулилося зсередини яблуко Пінзеля.

Яблуко Пінзеля!

Галі забило дух.

Призахідне сонце світило просто на нього. Театральне притишене світло небесного софіта м’яко огортало знайому форму, надавало поверхні червонястого відтінку, увиразнювало кожну деталь, аж до уламка на маківці, де колись був листочок. Яблуко на підвіконні видалося їй тепер справжнім золотим ранетом, «мурзою», як казала бабуся.

Галя не зупинилася, не мала можливості навіть подумати, що робити далі. Вона просто прочинила стару хвіртку, ступила з вулиці до вхідних дверей, низеньких, як і вся веранда та й увесь старий будиночок. Двічі стукнула – тиша. Натиснула на відполіровану долонями металеву жовту ручку:

– Є хто?…

Нікого. Лише чути годинник на стіні.

Сховала яблуко в сумку, та вийти не встигла. Рипнули двері з кімнати – на веранду видибав заспаний чоловік у білій несвіжій футболці, втупився в Галю здивованим поглядом, не надто впевнено тримаючись на ногах, і через це змушений був упертися плечем в одвірок.

Від мелодії власної мобілки Галя здригнулася всім тілом. Поки вона шукала, на яку кнопку натиснути, чоловік не зводив з гості погляду.

– Алло!

– А ми от думаємо, – почула вдавано-зманіжені модуляції Луїзиного голосу, – чи не заїхати по тебе?… Ми з центру попри тебе і на Зубру. Чи ти нині знову пішки?

– Заїхати, – видихнула Галя. – Яка у вас тут адреса? – глянула на господаря.