Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Так, несподівано після довгих блукань по світах, зустрілись у портовому місті двоє земляків. Як годиться, чи то через загальний настрій, вони почали згадувати старі часи, рідне місто й різні пригоди, які випадали на їхню долю за останнє десятиліття. Легкий солонуватий бриз лагідно лоскотав тіла й душі…

Сьорбаючи темне пиво, молодший з двох, Остап, риторично заводив:

– Хіба можна повірити, що вже більше десяти років, як ми закінчили школу? Ще тільки вчора, здавалось, сиділи на нивківських лавочках, лузали насіння, а все життя і яскраве майбутнє було в нас попереду… І от тепер ми в тому яскравому майбутньому опинились… І вже п’ять років минуло, як ми випустились з Художнього інституту?

Наче в трансі, в задумливому мареві ностальгії, відлунням продовжив Андрій:

– Усі ці шалені студентські часи, надії на новий світ, на нову країну, подорожі, наша майстерня… На тлі живої історії… Розвал совєтів, пасіонарні дев’яності…

Старший, Андрій, який випадково проїздом опинився у портовому місті, ще й досі не міг отямитись: він сидить віч-на-віч зі своїм однокласником і однокурсником, найдавнішим другом:

– Мій молодший брат цього року подав документи туди ж – і що? Те саме телефонне право, ті ж хабарі, ті ж сподівання на щасливе майбутнє великого художника… І що йому поясниш? Мріяти треба, тільки пізніше життя вносить свої корективи…

– Мабуть, тільки мені одному вдалось проскочити в той крутий інститут без хабарів, на шару. Я ще й досі не розумію, як це сталось, і з кожним роком розумію все менше…

І Остап уперше розповів своєму однокурсникові, яка історія з ним трапилась під час вступу до Київського художнього інституту років дванадцять тому. Тепер уже можна було навіть посміятись над тою фантастичною, хоча й правдивою історією.

Батько в Остапа був військовий, сім’я переїздила з місця на місце майже щороку. Жили то в Азії на полігонах, то в маленьких містечках російської глибинки, а останніх сім років – в одному провінційному містечку в Бессарабії. Для продовження освіти в Балті було два вибори – бурса трактористів і педучилище на сотні кілометрів навколо.

Класі в сьомому Остап почав замислюватись над тим, що фах тракториста чи освітянина після закінчення Балтської десятилітки його не влаштовує. Тому вирішив пробиватись у широкий світ самотужки. Передусім написав листа бабі з дідом до Києва, які жили в побудованому власними руками будинку на Нивках. Написав, що має намір жити з ними. Баба з дідом погодились, але батьків такий вибір не дуже-то влаштовував. Довгих півроку зі щоденними скандалами і сварками довелось Остапові вмовляти батьків відпустити його до Києва. Зрештою батькам набридла синова впертість, і вони відпустили його після закінчення сьомого класу. Так він опинився в столиці, в мансарді дідівського будинку з квітучим садом і малиновими чагарями. І зажив хлопець столичним життям, доки батьки його й брат продовжували нидіти у провінції.

Незабаром, начитавшись захоплених листів старшого брата, поставив ультиматум батькам і молодший – за кілька місяців і він вирушив до столиці, жити з дідом та бабою. Ще через півроку до Києва переїхала мама, а згодом вийшов на ранню пенсію батько-військовий і теж поміняв Балту на Київ назавжди.

Сім’я в Києві жила небагато, зате у власному будинку. Коли дід помер, Остапові дістались майже всі його штани. Дід був товстий, тому всі успадковані штани були з матнею по коліна – так він у них і ходив до кінця школи.

Після випускного вечора Остап твердо вирішив вступати до Художнього, хоча в Києві були родичі-лікарі й медінститут був для нього куди доступнішим. Та серце до медицини не лежало: вже кілька років він ходив у Палац піонерів на різні студії з живопису і графіки – серце лежало до мистецтва…

Коли Остап удома повідомив про свій намір стати художником, батьки від душі сміялися, баба стукала кулаком по голові, а молодший на два роки брат повільно промовив: «Ну й дурак же ти, Ося, виявляється». Муза мистецтва на Нивках тоді мовчала.

Після тривалих умовлянь на користь медицини всі розійшлись по своїх кімнатах. Родичів особливо не хвилювало, що робитиме після школи Остап, тільки батько попередив, що годувати його більше не збирається. Йди, мовляв, здобувай сам собі на прожиття, якщо такий розумний. То були не просто слова. Після школи старший син справді одразу ж перейшов на власний хліб, хоч і далі жив у мансарді дідівського будинку.

Того ж літа Остап самостійно розпочав епопею вступу до Художнього інституту. На першому ж іспиті отримав двійку і, відповідно, вилетів з числа абітурієнтів. З огляду на батьків ультиматум довелося влаштовуватись на роботу. Начитавшись книжок про неординарне життя великих художників, Остап вирішив не пасти задніх.