Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Жодна екзотика приокеанського острова й космічні заробітки не могли змусити її лишитись.

Антуанові довелось передати справи Ниркові, домовитись, що той щомісяця надсилатиме йому скромний чек у Канаду і ставитиме час від часу його альбоми карибського джазу, які він планував записати в недалекому майбутньому. Нирок з радістю на все погодився, адже він переймав дуже прибутковий бізнес. Тож одного вересневого вечора усі мешканці острова зібрались перед Салуном й весело проводжали у зворотну путь пару гусаків, які летіли додому відкладати яйця. Так життя внесло свої корективи в Антуанів план, але він особливо й не шкодував, бо рік, проведений на острові Асатіг, був одним з найкращих років, які йому випало прожити.

Найперше – ода баранцям. Є така порода. Ще їх називають овнами або аресами, хоч з мого досвіду – припнутість до певного астрологічного знака ще нічого не означає. Овен – це риса характеру, і її з іншою не переплутаєш. У таких баранців лобасті голови і міцні ріжки, якими вони трощать все навколо. Хоча надовго їхньої войовничості не вистачає, а після пристрасних баталій з будь-якого приводу вони швидко відходять і охолоджуються. Тут же знизують плечима – мовляв, а ми тут до чого?

Можуть баранці бути жорстокими й егоцентричними, а можуть надзвичайно чутливими і зворушливими. Мабуть, їхні настрої залежать від магнітних бурь… Усі вони – неординарні, яскраві люди, але дехто з них забуває про свій талант, коли не отримує постійного визнання своєї геніальності. Визнання може бути у вигляді компліментів (чим більше, тим краще), а також у формі натовпів папараці, аудиторій і фан-клубів. Основне – щоб потік похвал не припинявся, бо баранцям тоді стає дуже сумно й незатишно.

Найбільша вада баранців та, що вони не вміють слухати, а особливо – чути інших. Щоб достукатись до овна, треба часом пробити три шари залізної броні… Якщо не допомагають благання й погрози, то зробити це можна так: позбавити норовистого овна якогось позитивного моменту його існування, наприклад – обіду. Або ще чогось. Одразу ж тоді баранець загальмує і задумається – що це за непорядок? У той самий момент йому треба висунути ультиматум, і все влаштується.

Інша проблема – як переконати баранця в чомусь. Дуже просто. Треба мимохідь підкинути йому потрібну думку (особливо, якщо та справді раціональна), а через два дні він радісно і захоплено видасть її за свою. Якщо баранець вірить, що він власним розумом і талантом до чогось дійшов, для нього це незаперечний факт.

Проблема щей у тому, що баранці по вінця набиті абсурдними ідеями, кожна з яких для них унікальна і неповторна. Тут варто застосувати цензуру: пропускати повз вуха лавину нісенітниці, а за потрібні ідеї їх хвалити й плескати в долоні. Тоді енергія баранця спрямується в одне річище, а не в тисячі.

Декого такий тип поведінки страшенно дратує, а декому імпонує. Для мене баранці наче гарячі породисті лошаки, яких треба об’їздити. Як і всіх молодих коней їх часто заносить, і тоді не обійдешся без покарання… Але в результаті саме з них можуть вийти «призові» коні.

Дуже від баранців страждають люди миролюбні, спокійні, які всіма силами уникають життєвих протистоянь. Вони й мовчать, доки терпіти вже несила, а коли баранці остаточно сідають їм на голову – вибухають праведним гнівом. А праведний гнів (особливо чийсь інший) тільки підливає масла у вогонь…

Як співіснувати з баранцями під одним дахом? Частково – примусити їх себе чути, частково – махнути на них рукою

і сприймати як ексцентриків. Жити поруч з баранцями може бути суперскладно. А може бути й суперкласно. Найбільш постійне в стосунках з баранцями те, що з ними не заскучаєш за жодних обставин!

Жив у портовому місті один з такої породи баранців, і звали його Рустам. За фахом Рустам був архітектором і мріяв збудувати колись найвищий хмарочос на планеті. Точніше сказати, архітектором він ще й не був, бо щойно закінчив інститут і отримав диплом. Будинків ще не проектував, працював на фірмі й тільки ночами креслив у власному таємному альбомі найсміливіші проекти майбутнього.

Одразу після одруження з молодою казашкою-іммігрант-кою Жиммергуль зажебріло перше велике Рустамове замовлення. У невеликому містечку неподалік планувалось будівництво дерев’яної церкви за старовинними зразками минулого століття. Зовні церковця мала бути точною копією давньої карпатської церкви, а зсередини – модернізована й начинена всіма досягненнями нашої сумнівної споживацької цивілізації… Для Рустама це було не замовлення, а мрія.