Але подзвонив йому Алік набагато пізніше, години через чотири, коли вже старий одяг бомжа було й випрано, і більш-менш висушено в барабані електросушарки, і вкладено в картатий баул; коли навіть зовнішній вигляд моряка-бомжа змінився на краще завдяки щасливому збігу обставин, а якщо конкретніше – завдяки своєчасній появі цього дня добродійного перукаря, худого, гостроносого й дуже балакучого, який, однак, підстриг моряка дуже акуратно і навіть його різноспрямовану бороду перетворив на охайну коротку борідку, таку, яку носять інколи молоді викладачі університетів для того, щоб студенти не вважали їх своїми ровесниками.
На цей час визначились і їхні плани на вечір. Син колишнього товариша по службі Рябцева повідомив, що знайти питущого провідника не становитиме труднощів, причому на будь-якому маршруті. Але головне, сказав він, щоб і начальник потяга був добрячим випивакою. Бригада потяга Львів – Одеса, що вирушав цього вечора, відповідала всім вимогам Рябцева. І тому, діставши конкретне завдання, а точніше – конкретний час відправлення потяга, Рябцев став зібранішим і зосередженішим.
Рудоволоса хазяйка добродійного закладу вже години з третьої почала поглядати на відвідувачів напружено. Особливо коли моряк зажадав горілки, а довговолосий високий чоловік, імені якого вона не знала, швидко дістав пляшку і налив усім трьом. Але поводилися вони при цьому смирно й тихо. І тому жінка переключилася на спогади про своє попереднє життя, наповнене непередбачуваністю й алкоголем. І так промайнув час до шостої, коли настав момент закриття «Оселі» та ввічливого випроваджування гостей.
Вони просто стояли у дворі, із зовнішнього боку вікна, через яке виднілася кімната, де вся трійця провела цілий день. Саме там знайшов їх Юрко Винничук, який цього разу відрізнявся від них набагато здоровішим кольором обличчя і вдумливим поглядом.
Рябцев одразу ж просвітив його відносно планів на вечір. Попросив знову викликати водія. І знову срібляста «Волга», обнесена привареними хромованими трубками, наче будинок огорожею, під'їхала й зупинилася. Той самий водій Ваня виглянув із машини й кивнув Винничукові, проігнорувавши інших.
Уже в машині моряк знову зажадав горілки. І Юрко Винничук, який завчасно все продумав, дістав із внутрішньої кишені пальта півлітрівку, а із зовнішньої «набір мисливця» – чотири вкладені одна в одну металеві чарки. Через малу місткість чарок пасажирам і водієві довелося пити в дорозі до вокзалу чотири рази. Тому доїхали вони у повній цілості.
Далі вже діяли за інструкцією капітана Рябцева. Він знав і номер потяга, і номер вагона, й ім'я провідника, і від кого слід було до цього заздалегідь попередженого провідника звернутися.
Дякувати Богу, що провідник зустрів їх уже з веселим, п’яним блиском в очах. Він потиснув усім руки, при цьому долоня його виявилася вологою. Завів гостей до тісно-го службового купе. Уточнив, хто з них поїде з ним до Одеси, й особливо зрадів, коли Винничук дістав незрозуміло з яких кишень пальта ще три півлітрівки й літрову фляжку та виклав усе це на привіконний столик.
– Тепер не сезон, – повідомив радісно провідник, дивлячись на питні гостинці. – Пасажирів мало. Напружуватися не потрібно! Отже, ми з ним доїдемо без проблем!
– Ви, головне, назад його не привезіть! Його вдома дружина чекає! – попередив Рябцев.
– Буде зроблено якнайкраще, – пообіцяв провідник, і рука його потяглася до ближньої пляшки.
Винничук виклав на стіл «набір мисливця».
– Ой, не потрібно! – замахав руками провідник. – У мене тут усе є! – І він дістав із картонної коробки під столом великі склянки для чаю, пачку вафель «Артек» і пачку печива.
О двадцять другій годині п’ятдесят дев’ять хвилин потяг номер 228 відійшов од платформи, на якій, погойдуючись, стояли, притримуючи один одного, Алік Олисевич, Юрко Винничук і колишній капітан Рябцев. Вони уважно проводжали поглядами хвіст потяга, підкреслений у темряві червонястими габаритними вогниками вгорі.
І раптом щось змінилось у повітрі, й усі троє втягнули голови в плечі, мовби в очікуванні сильного граду або дощу. Але колихання повітря цього разу не було пов’язане з кліматом. Згори пролунало численне ляскання крил, і на цьому фоні пронизали своїм різким криком-сміхом нічне повітря великі білі птахи.
Винничук, Алік і Рябцев дивилися вгору й намагалися зрозуміти: що відбувається? Над їхніми головами в небі кружляв пташиний смерч, який складався з сотень або навіть тисяч чайок, і нові чайки підлітали з усіх боків, із криками приєднувалися до цього дивного торнадо, що ставало дедалі голоснішим і голоснішим. І раптом крики їхні стихли, тільки ляскання крил і досі звучало над головами. І вируюча хмара чайок, які крутилися над платформою, де стояли троє чоловіків, раптом переплавилася в клин добре організований, гострий пташиний клин, який полетів услід за поїздом Львів – Одеса.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу