Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

— Это не твои проблемы, Толя. Все по-честному. Это же не кидалово.

— Дана, — поглянув на жінку, — Мирона позови. — Вона підвелася, зникла в натовпі. За кілька секунд повернулася разом із невисоким чоловічком у сірому потертому піджачку.

— Мирон, сюда иди, — Толя поманив його пальцем, Мирон нахилився. — На кого там ставят больше всего?

— Та на абрека одного, Рафика, уже двадцать штук на кассе.

— Нормально, давай, Мирон, работай.

— Я же говорил, Толя, — чоловік у костюмі пожвавішав.

— Только у меня соперника для него нет. Я сам не выйду, — хрипко засміявся.

— Толя, там тебя парень спрашивает, он у входа. Пустить? Сказал, что знает тебя, — підліток захекався й віддано дивився Толі в очі.

— Кто такой?

— Говорит, что вы давно знакомы. Он не назвался.

— Чего пришел?

— На бой пришел. Спортивный такой парень, тренированный.

— Пусти, я погляжу. Черт его знает, кто такой. Может, и впрямь боец хороший, — підліток побіг, а повернувся не сам, поряд із ним ішов високий хлопець, на ньому були шкіряна куртка та модні джинси, на плечі висіла велика сумка.

— Привіт, Толю, я до тебе.

— О, ля, ты! Ты чего забрел? Ты же ушел давным-давно, я забыл уже про тебя, — підвівся, подав прибулому руку.

— Ходімо, поговорити треба.

— Так говори.

— Не при них, — пішов, Толя — слідом.

Вони сиділи на підвіконні в коридорі. Толя роздивлявся хлопця так, ніби побачив його вперше після двадцятирічної розлуки.

— Ну, говори, чего пришел. Ты же не на бой посмотреть пришел, я знаю.

— Так, на бої нема часу ходити: роботи багато. Але мені гроші потрібні, Толю. Багато грошей і не тільки зараз. Мені десь на півроку потрібен стабільний прибуток.

— Ну, ты сказанул! — засміявся, потім змовк. — Да где же я тебе денег возьму? У меня нет, ты-то знаешь.

— Знаю. Я не прошу. Я кажу, дай заробити.

— Марк, ты офигел совсем. Куда тебя в бой? Тебя же поломают. Тут не бойцы — звери.

— Толю, я знаю, що не в балетну школу прийшов. Дай мені шанс, чуєш?

— А зачем тебе деньги? — пильно подивився на нього.

— Це мої справи, Толю. Я не скажу.

— Не скажешь — на ковер не выйдешь. Все, — підвівся, пішов коридором.

— Стій! Мені на програму.

— Не слышу, — озирнувся.

— Я програму веду на радіо. Директора притисли, він хотів мене на хер вигнати, я пообіцяв грошей більше дати, він згодився. Не буде грошей, програму закриють.

— Это вот эту, что типа «Я и моя страна»? — підійшов до Марка, здивовано дивився йому в очі.

— Ну.

— Ты нормальный? Из-за программы башку подставлять? Да тебя покалечат, парень. Ты слышишь? Все, не будешь драться. Точка.

— Толю, ця програма для мене важливіша за здоров'я, життя і все, що є дорогого. Важлива за неї тільки мама. Я вийду сьогодні, хоч ти вмри, — скочив з підвіконня, кинув сумку на плече, узяв Толю за руку. — Дуже треба, Толю, дуже!

— А че, денег больше совсем негде взять? — уже поблажливо.

— Ні.

— А сколько надо?

— Тисячі три доларів.

— Бля, мне жаль тебя против Рафика выставлять. Он же убить может. Но ты реально пять штук поднимешь.

— Він хто?

— Он боксер хренов. Но у него рука железная. Бьет, что ядром, голова на хер отлетает, — сплюнув на підлогу.

— Я не боюся, Толю.

— Ладно, выйдешь во второй паре. Сначала с Саней попробуешь, это каратист из Броваров. Побьешь его, поставлю тебя против Рафика. Нет — значит, нет, пойдешь домой и больше не приходи.

— Нема питань, — пішов коридором, Толя дивився йому вслід, потім усміхнувся і, почухавши потилицю, ще раз смачно плюнув і теж пішов до зали.

Рефері стояв над ним і, загинаючи пальці, голосно рахував.

— Шесть, семь, восемь, девять…

— Лег рано, жалко. Кровищи столько, — Толя важко сидів на стільці й витирав долонею чоло. — Инвалидом парня сделали, надо было его вообще не пускать.

— Да не тереби себя, Толя. Кто ж знал? Он Саню так красиво уложил, а тут… Да щас уже, пару секунд, и вынесут его. Живой ведь, ну, подлечится слегонца, зато больше не сунется.

Вона не встигла закінчити речення, як Толя відвів від неї погляд і, плеснувши себе по коліну, здивовано охнув і штовхнув Дану в плече.

— Ля, встает, встает, о, боец! Морда вся в крови, глаз запух, а он встает. Не, ну чистый робот.

— Стержень, — Дана потирала руки.

Рефері підійшов до Марка і щось шепнув, той не звернув уваги, він, здавалося, взагалі не звертав ні на що уваги. Ані на глядачів, ані на Толю з Даною, ані на чорних, які тикали в нього пальцями і при цьому голосно про щось говорили. Він бачив суперника, а все інше ніби не існувало зовсім. Рафік крикнув щось і почав наступати. Він уже, очевидно, не розраховував, що Марк здатен завдати сильного удару, тому опустив руки і, підійшовши на ударну відстань, на мить завмер. Марк бачив усе дуже чітко і не відчував ані страху, ані хвилювання, він знав, що мусить побити Рафіка. Він бачив, як Рафік дихає і при цьому то підіймається, то опускається його велика грудна клітка, він бачив, як стискається його кулак, як випинається нижня щелепа і ходять під шкірою жовна. Правий кулак вилетів раптово, миттєво, наче ядро, і глядачам могло здатися, що все сталося за якусь соту долю секунди, але Маркові це здалося вічністю. Він устиг відхилитися вправо, різко захопити руку Рафіка і притиснути до тіла, потім зробити крок уперед і ліктем правої руки сильно вдарити по ключиці. Та хруснула, і Рафік скрикнув, скривився від болю, Марк не дав тому оговтатися й різким ударом у ногу поставив суперника на коліна, потім випустив уже безсилу руку і з лівої потужним ударом у голову поклав Рафіка на килим. Той не рухався. Зал мовчав. Рефері підійшов до Рафіка, який лежав на зеленому килимі, подивився на перебиту ключицю, і, подавши знак лікарям, підкликав Марка, і, піднявши його руку, розвернувся й пішов у роздягальню. Марк стояв посеред зали і дивився просто в очі Толі. Той витримав погляд, потім устав і, нічого не сказавши, пішов до виходу, Марк продовжував стояти, аж поки до нього не підійшла Дана і, торкнувшись пальцем рани біля ока, тихо промовила: