Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

— Я навіть не спробую цього зробити.

— Ты гордый? — підійшов, поклав Марку руку на плече.

— Ні, просто я не люблю тікати.

— Знаешь, в чем твое счастье?

— У чому?

— В том, что здесь есть я, Давид Арцания, или просто Арацан, как тебе удобно и как легче выговорить. Ты сегодня сделал одну ошибку: ты забрал у меня пять штук. Понимаешь, я ставил эти деньги только потому, что знал: мой Рафик не проиграет. Я знал это, потому что в заявках на бои не было тебя. Ты откуда взялся?

— На таксі приїхав. І я у вас грошей не забирав, я їх виграв. Я за ці гроші бився, мені за них побили ребра, руки, розбили губу та зламали ніс, мені за ці гроші ледь не вибили обидва ока і трохи покривили щелепу, зламали зуб, розсікли брову й вивихнули три пальці. Я не крав цих грошей, я їх заробив чесно.

— Честно. Правильно, пацан. Ты честно их заработал. Поэтому с тобой разговариваю я, а не ребята с пистолетами и палками, понял? Ты можешь поехать со мной?

— Зараз?

— Да.

— Зараз не можу: я обіцяв своїй дівчині, що прийду до неї.

— Ты обещал? — уважно подивився йому в очі.

— Так, обіцяв, — не відвів погляду.

— Тогда иди. Раз слово дал, иди.

— Це все? — Марк ступив кілька кроків назад.

— Нет, не все. Я тебя найду. Адрес и телефон давать не буду, это не тот адрес и не те телефоны, которые можно вот так просто давать чужим людям.

— Не треба. Знайдете мене, тільки попередьте. Ось номер, — дістав із кишені візитку. — Наберете мене. Мої телефони та адреси давати незнайомцям можна, — усміхнувся, потім скривився й приклав до губи руку — підборіддя стало червоним від крові.

— Болит, да? Ну, езжай давай, твоя красавица тебя подлечит.

— А Рафік як там?

— Он боец, как и ты, он скулить не будет. В больницу отвезли. Ключицу ты ему профессионально сломал, да и челюсть вывернул лихо. Ничего, заживет, не бери в голову.

— Мені шкода. Надовго ліг?

— Да, месяца на два. А выйти на ринг сможет вообще не раньше, чем через полгода, — узяв Марка під руку й поволі рушив до машини. — Так что некого мне ставить на бои. Все мои ребята пока средненькие, до Рафика им далеко. Придется тебе, — зупинився і, повернувшись до Марка, усміхнувся.

— Про що мова? — витирав хустинкою підборіддя.

— Тебе придется в ринг выходить. Будешь со мной работать. Когда Рафик очухается, я тебя отпущу. Конечно, понравится у меня — останешься, проблем не будет.

— А як я не захочу працювати з вами?

— Я настаивать не буду, — відчинив дверцята джипа. — Но ты же все понимаешь, Марк, да?

— Так, я все розумію.

— И ты хорошо заработаешь, и я свои дела поправлю, — сів до салону.

— А Толя як? Я ж йому обіцяв, і цим трьом, у костюмах.

— Это мои проблемы, Марк. Все, иди давай, лечись. Я выйду на связь. — Дверцята хряцнули, і машина зникла за поворотом. Та, що стояла ззаду, тихо завелася, але з місця не рушила. Марк підійшов до «бімера», сів на заднє сидіння, кивнув головою. Вони виїхали на трасу, «мерс» прилаштувався ззаду. Коли ж до станції метро залишалося метрів із триста, «мерс» різко набрав швидкість і, обійшовши їх із правого боку, помчав уперед.

— Брат, ну ты даешь! Я думал, так себе, студент какой-нибудь. Морду за бабу набили, так он едет к маме лечиться. А ты непрост, смотрю.

— Простіше не буває. Я згадав, де чув твій голос!

— Где?

— Ти Кіріл. Ти телефонував мені на програму. Пам'ятаєш? Я Марк Лютий. Ти ще путівку виграв до Львова.

— Марк, — він щиро усміхнувся й навіть випустив із рук кермо, стишив ходу і поплескав Марка по плечу, — я же во Львов еще так и не съездил: времени все нету. Но на той неделе, решено, еду. Беру Натаху и вперед.

— У мене дуже добра пам'ять на голоси, — глянув у вікно. — Тут ліворуч і он біля того під'їзду.

— У меня в этом доме друг живет, — пригальмував, вимкнув фари, мовчав. — Слышь, а че на тебя черные наехали, у тебя с ними какие-то непонятки? И вообще, ты с ними какими краями пересекся?

— Довга розмова, Кіріл, — дістав із кишені гроші.

— Спрячь деньги. Ты меня обидеть хочешь?

— Ні, — м'яв купюру в руках. — Кіріл, ти про того хлопця пам'ятаєш?

— Какого? — дістав цигарку, затягнувся.

— Малого. Ти його батька вбив.

— А, про пацаненка? Да, я помню. Только нет его, пацана того.

— А що з ним?

— Хрен его знает. Его дома нет. Я приходил по адресу, думал денег дать, еды принес. Соседка сказала, что бабку его схоронили на днях, а маманя, коза эта, вообще сбежала. Ей лет двадцать отроду, соска. Я видел ее.

— І що тепер?

— Не знаю. Я деньги на счет переведу, ты там протруби по радио, шо все в ажуре, бабки есть, пусть заберут.