Януш Вишневський - Коханка

— Тепер у вас буде вільна хата!

І вона у нас є.

Вільна, порожня, величезна і холодна, ніби іґлу.

У ній вже немає сміху, галасу, радості. Мені завжди здавалося, що все це ознаки родинного життя, а виявилося, що лише ознаки присутності Мацька. У нас немає навіть слів одне для одного, коли Анджей повертається з роботи. А тоді, коли він уже зі мною, увечері, у цій порожній хаті без галасу, то… тоді… тоді мені найбільше його бракує.

Анджей…

Він називає цей час, який уже позаду, вдалим життям. Будинок біля лісу, син у найкращому університеті, мурований літній будинок на пляжі. Після того, як проживаєш вдале життя, вже не залишається бажань.

Але у мене залишилися!

Я б хотіла знову поїхати з ним до Парижа, і в неділю вранці їсти разом круасани в ліжку, і сміятися з різних дурниць. Але у нього вже було вдале життя і тепер йому заважають крихти в ліжку.

Ні!

Старість це не лише зморшки.

Увечері я показала йому те фото.

— Гарна сім’я, — сказав він.

— Гарна пара, — сказала я і взяла його обличчя у свої долоні, а потім ніжно поцілувала кінчик носа. Мені здається, що він почервонів.

Учора я довідалася, що це таки не була затримка, і що місячне шість тижнів тому справді було моїм останнім. У нього навіть не затремтів голос. Ні на мілісекунду. Він сидів біля свого неймовірно старого і неймовірно дорогого столу, вписував латинські каракулі до моєї медичної картки і ліниво кинув мені за ширму, за якою я надягала панчохи:

— Це була ваша остання менструація.

І голос у нього не затремтів.

Я застигла, як герої фільму, коли натискаєш на кнопку «пауза» на пульті відеомагнітофона. Не могла зрушити з місця.

— Як? Що? Вже?

Так, без фанфар, банально і без попередження я вийшла з дітородного віку?

А мені здається, що зовсім недавно у бабчиному домі я затягла на повне павутиння горище свою сестру і сказала їй, ніби найбільшу таємницю:

— Сьогодні у мене почалося… ну, сама знаєш!

Це ж було так недавно…

«Вдале життя».

Можливо, Анджей правий.

А можливо, мій гінеколог.

«Бо час, моя люба, — це як гравітація, яка морщить Всесвіт, або як крапля дощу, яка падає з неба і морщить калюжу чи озеро».

Після обіду я поїду забирати автомобіль із паркінгу.

Якщо знову не нап’юся.

Вони вийшли в море з Галіфакса перед четвертою ранку. Після шести годин і п’ятнадцяти хвилин стояння.

Йому не пощастило. Вони тягнули жереб із шапки одного з офіцерів, щоб визначити, хто з них зійде на сушу. Він програв. Хтось же мусив програти. Інакше для обслуговування цілого траулера залишилися б тільки боцман і практикант, який був такою незначною особою на кораблі, що навіть не мав свого номера в шапці. Він програв уже вдруге. Протягом дев’яти місяців і чотирьох днів його нога не ступала на тверду землю. Боцман також не кидав жереб. Він просто підійшов до Другого, мовчки витягнув свій номер із шапки і спустився до кабіни під палубою. Тому що боцман не любив програвати.

Вони взяли з собою пальне, воду, лід і їжу. Поміняли зіпсований мотор тралового підйомника.

Лікар поповнив у портовому капітанаті запаси морфію, які вичерпалися протягом останніх шести місяців, узяв також йод та аспірин. Морфій, аспірин, йод. Канадський портовий лікар лише хитав головою.

Заспаний представник польського судновласника прийшов у супроводі представника страхової компанії Ллойда, щоб офіційно отримати від лікаря ліву ногу Яцека, яку відірвало підйомником. Лікар чекав біля трапа і, коли побачив того чоловіка від Ллойда, послав практиканта до холодильника.

Хлопець у чорній пілотці збіг сходами і через кілька хвилин повернувся із закинутою через плече замороженою і вкритою льодом кінцівкою. У чорній калоші з діркою вище п’ятки, з криво написаними срібною фарбою ініціалами JBL, у яких відбивалося світло ліхтаря на причалі, у захляпаній кров’ю синій штанині. Угорі, десь на середині стегна, там, де сталева лінія підйомника відрізала ногу від тіла Яцека, боцман скрутив пошматовані рештки тканини дротом, замкнувши тіло, як замикають у пачці каву, щоб не вивітрився аромат. Представник страхової фірми запхнув заморожену ногу до ще одного поліетиленового мішка, підписав папір, який підсунув йому лікар, і пішов геть. Представник польського судновласника рушив слідом за ним. Коли вони проходили бетонною набережною вздовж траулера, то опинилися на висоті капітанського містка, з якого він дивився на все, що відбувалося. Представник страхової фірми зупинився, передав мішок своєму супутнику, витягнув цигарки і закурив. У цю мить його співрозмовник відповів щось, і обоє голосно розсміялися. Він дивився на це з містка і відчував, що його нудить.