Януш Вишневський - Коханка

Не має значення, що він «працював для нас трьох», не має значення, що він працював для «кандидатської та світової науки», а крім того, кілька годин на день розносив від дверей до дверей рекламні буклети, щоб зібрати гроші на Червоний Хрест. Це все дурниці, нічого не варті дурниці. Він повинен був хоч трохи часу проводити зі мною, а не лише зі «світовою наукою». Повинен був торкатися мого живота і дослухатися, чи маля копається. Повинен був переживати через мої виділення, бігати до аптеки по прокладки, ходити зі мною по магазинах і вибирати голубі сорочечки і зворушливі до сліз мікроскопічні біленькі черевички для немовляти, повинен був тримати мене за руку, коли я тужила і плакала за домом у Кракові і хоча б раз бути вдома, коли приїздила та дурнувата поліція, озброєна, готова стріляти, бо я забула відімкнути сигналізацію, коли виходила надвір, щоб вивісити його випрані сорочки, труси та шкарпетки.

А потім я народила Мацеюшка біля пральні і Тихого океану. І висушений кактус кудись зник, розплився в мені, я більше не вмикала телевізора, щойно прокинувшись.

Боже, це було аж двадцять один рік тому. Як швидко летить час…

VSOP , якому двадцять один рік! Боже, його не можна мішати з банальним «Джеком Деніельсом», яким ми напивалися протягом перших двох годин моєї менопаузи. Це відчув і мій гінеколог. Він устав із-за столу і витяг нові одноразові горнятка з шафи біля дивана. Напевно такі самі горнятка його асистентка дає жінкам для того, щоб здати аналіз сечі. «Ремі Мартен», якому більше двадцяти років і який коштує мінімум сто доларів, на додаток до урологічного направлення! Невже він і справді ставиться до мене так по-особливому? Невже справді не пив ні з ким раніше у своєму кабінеті?!

Він сів навпроти мене, розв’язав краватку, розстібнув ґудзик сорочки і зняв свій білий халат з ініціалами, вишитими зеленими нитками. Без халата він раптом дуже змінився. Перестав бути схожим на лікаря і перетворився на звичайного чоловіка.

Я не дуже люблю лікарів. Вони такі обмежені у своїй ортодоксальній самозакоханості й захопленні тим, що роблять. Захищають магістерську роботу з медицини, але вимагають, щоб їх називали докторами. Звичайна людина мусить заслужити цей титул кандидатською. Після десятихвилинної розмови на будь-яку тему вони завжди знайдуть можливість якимось чином повернутися до медицини. Коли спілкуєшся з ними, то постійно складається враження, навіть якщо йдеться про ортодонтів, що вони виконують на землі якусь важливу місію, а такі собі адвокати, листоноші чи касирки просто заробляють на виплачування кредитів.

Узагалі-то я ще не маю права так думати про свого гінеколога. Я ніколи не розмовляла з ним довше десяти хвилин і завжди тільки про медицину. А колись випадково з’ясувалося, що він був добрим колегою, а протягом певного часу навіть «важливим другом» (хіба бувають неважливі друзі?) мого чоловіка. На початку мені було трохи складно з цією інформацією. Не надто приємне відчуття мати амбулаторну картку і розсувати ноги перед «важливим другом» власного чоловіка. А потім радитися з ним щодо надмірних виділень із вагіни і при цьому знати, що наступного дня можеш зустрітися з ним на уродинах у подруги або в товаристві, яке грає в бридж у тебе вдома. Але нічого такого не трапилося. Єдиним місцем, де я зустріла свого гінеколога поза його кабінетом, був морг.

У Гімалаях загинув студентський друг Анджея. Про це писали газети всієї Польщі. Ми поїхали на похорон до Нового Тарґа. Коли ми увійшли до моргу біля невеличкої церкви і цвинтаря, з якого у сонячний день видно Татри, біля труни на колінах стояла молода жінка в чорному. Потім зі скрипом відчинилися двері і зайшов мій гінеколог. Підійшов до покійника, поцілував його і вклякнув поруч із тією жінкою. Молився. Плакав. І знову молився. Наступного разу я прийшла до його кабінету тільки по рецепт на таблетки. Мені хотілося побачити його і трохи побути з ним разом в одній кімнаті, щоб переконатися, що після цієї зустрічі в морзі містечка Новий Тарґ я все ще зможу роздягнутися перед ним і сісти на диван біля шафи. Він усміхнувся так само нещиро, як дівчата з магазинів білизни. Знову був лікарем.

Я змогла.

Рівень коньяку в пляшці, якій було понад двадцять років, наближався до того місця внизу етикетки, у якому фірма «Ремі Мартен» вирішила надрукувати свої горді п’ять зірок. Сутеніло. Я піднесла горнятко до вуст, випила і запитала невідомо навіщо:

— А у вашої дружини є зморшки?