Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Автор з притаманною йому незлобивою щирістю висловлює глибоку подяку за надану допомогу у створенні цього роману

Анатолію Мізерному

Анатолію Квашніну

Олені Сергеєвій

Георгу Траклю (м. Краків)

Тимофію Гавриліву (м. Львів)

Олені Гецко-Охрімчук

Олені Білоус

Олені Савіновій (м. Київ)

Валентині Романюк

Ігорю Олексюку

Лесі Олексюк

Оксані Олексюк

песику Цюпику

Сергію Никонюку

Тетяні Дейнезі

Михайлу Коломійцю (м. Київ)

Юлії Крикун (Ґете-Інститут)

Петру Козакевичу (Польський інститут)

своїй сестрі Юлії Мельник

Миколі Мельнику

Ількові Мельнику

Андрію та Юрію Крітянкам (Штутгарт — Київ)

Барбарі Штолль (м. Штутгарт)

своїм батькам Зої Леонтіївні та Василю Митрофановичу

дружині Оксані

Без кожного з них цей роман не був би написаний або був би зовсім не таким, яким він є.

Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечір, свіжий і зоряний. Марко з Яном сиділи під парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третій гальбі пива.

Вони заприятелювали порівняно недавно — трохи понад рік тому, на засіданні літературної студії при редакції міської молодіжної газети. Обоє виявилися зволенниками поезії, тож і зараз, присьорбуючи пиво, вели ту саму нескінченну розмову, яка тривала поміж ними вже понад рік.

— Ну добре, української літератури нема. Усі ті тичини-сосюри давно повимирали. Та й що вони писали!.. — запально-запитально колошкався Ян. — Друге діло — російська література. Особливо — Поезія.

— Поезія — це завжди інша річ. Чи «друге діло», як ти ось щойно сказав, — Багатозначно підтакнув Марко й одним духом допив своє пиво. Подивившись у порожню гальбу, він раптом народив пропозицію: — Слухай, а як стосовно того, щоби полірнути?

— Що полірнути? — Ян, занурений у свою викривально-похвальну промову на честь поезії, не одразу вхопив зміну теми. — А, полірнути? Чом би й ні?

У пожежній частині, де Марко заробляв свій хліб насущний художником-оформлювачем, саме сьогодні видали премію за перший квартал. Марко вже встиг купити в пенсіонера біля вокзалу томик Теккерея в доброму стані, тому тепер він не почувався зобов'язаним доносити додому й усю решту грошей. Дружині ж завжди можна сказати, що премію зрізали. Тож він помахом руки підкликав офіціанта й рішуче замовив пляшку портвейну.

Коли важка червона рідина солодко й повільно потекла стравоходами, Ян зробив було спробу повернутися до попередньої теми.

— Але й у російській поезії все не так просто. Ось я, наприклад, ціную Йосипа більше, ніж усіх тих жень, андрюш і робертів, разом узятих. Занадто багато вони про червоні прапори писали…

Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге приклався до склянки, у якій передбачливо залишив на два пальці вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковтка) несподівано й раптово загубив нитку розмови. Він подивився на пляшку таким запитально-благальним поглядом, якого важко було не зрозуміти, і, коли Марко хлюпнув із неї до склянок, Ян швидко вхопив свою, підніс її до вуст та, замість перехилити напій, раптом запитав:

— Скажи, а звідки вони беруться?

— Хто — вони? — Марко не зрозумів запитання. — Поети?

— Та ні. Ветерани, — притишивши голос до гучного шепоту, вів своєї Ян.

— Як це — звідки? — і далі плутався Марко.

— Зараз поясню, — пообіцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзі випили, перевели подих, і Ян продовжив. — От я сьогодні вранці їду до бібліотеки, коли в тролейбус на Театральній площі заходить ветеран. Невеличкий такий сивий дідок, орденів на ньому ось так от, — Ян провів ребром долоні собі по талії, нижче рівня столу, там, де Марко й не побачив, тільки вгадати міг. — І він так владно, так жорстко подивився на всіх нас, хто їхав у тому тролейбусі: «Ану, хто мені тут місцем поступиться?», що одразу троє чи четверо людей встало. Він тоді сів, іще раз нас усіх поглядом обвів і поїхав собі…

— Ну і що тебе тут дивує? — запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. — Завтра ж цей, День Перемоги.

— Так! — Ян перейшов уже на тихий шепіт, хоча окрім них у радіусі метрів десяти не було жодного відвідувача, лише понурий офіціант бовванів оддалік у дверях. — У тому то й уся річ. Скажи, чому їх не видно в інший час, протягом року? Ні влітку, ні восени, ні взимку?