Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Шлойма відсахнувся угору, тобто випростався на повен зріст. І так, стоячи, прочитав з висоти своїх метра вісімдесяти — далекозорість, яка виразно проявилась у нього одразу після сороківки, дозволяла це робити без проблем.

Ми, представники трудящих та прогресивної інтелігенції Західного, тимчасово окупованого в минулому сектора м. Ровно, на сьогоднішньому урочистому зібранні одноголосно приймаємо та гаряче підтримуємо довгожданий визвольний рейд збройних сил СРУ, внаслідок якого нарешті відбулося возз’єднання нашого багатостраждального міста. Попереднє протиприродне становище не могло вже довше тривати — на карті соціалістичної України ганебним тавром ятрилась обнесена стіною і колючим дротом виразка. І наші страждання всередині цього ізольованого гето переходили всі можливі межі. В так званому «західному рівному» переслідувалась сама ідея соціалізму, в той час коли жорстока сущність капіталізму, не соромлячись, показувала свої вовчі ікла. Соціал-демократична партія західного сектора Ровно була позбавлена можливості брати участь і перемагати у виборах до міської управи. І в той же самий час капіталістична пропаганда вміло спекулювала на тимчасових труднощах соціалістичної республіки України, ретранслюючи по західноровенських каналах ТБ випуски телевізійних новин, призначені для перегляду тільки глядачами СРУ. Та всупереч агонізуючим конвульсіям капіталістичного суспільства, соціалізм таки здобув нову, чергову перемогу. На політичній карті світу стерто ще одну криваву пляму, зруйновано іще один осередок пригноблення та експлуатації трудящих.

Зібравшись сьогодні в обласному музично-драматичному театрі, ми гаряче вітаємо присутніх на зборах представників ровенського обкому комуністичної партії СРУ й урочисто проголошуємо акт приєднаннязахідного, тимчасово окупованого в минулому сектора міста Ровно до обласного центру СРУ.

17 вересня 200* року

Особистий підпис

__________________________

Як довго гуде машина ліфта, десь там, високо, під стелею… Скільки ж це їхати донизу, ці півтора поверхи, від сцени у підвал? Чи, може, ти вже в якомусь іншому вимірі, і їдеш зараз крізь роки, роки минулі, забуті й незабутні, крізь їхню твердь, крізь їхню темну масу, й вони сходяться над головою, наче кільця стовбура дерева: дев’яності, вісімдесяті, сімдесяті, шістдесяті…

Цікаво, а що зараз там, по той бік Стіни? У каналізаційних підземеллях, чи як ще сказати — шахтах? тунелях? — зараз вишикувались підрозділи, одягнені в спеціальні костюми. На них, напевно, маски типу аквалангів, з трубочками… З якими іще трубочками? Вони ж ідуть на повне занурення! В них дихальні апарати з балонами і шлангами. За плечима в кожного між балонами припасований автомат, звісно, що «Калашніков», укорочений, десантний варіант з алюмінієвим прикладом. Автомат обгорнено спеціальним чохлом, щоб субстанція, крізь яку вони плистимуть, не пошкодила, не роз’їла мастило-овороніння. В іншому чохлі — довгий ніж, спецназівський кинджал, при боці — саперна лопатка, вона в окремих випадках буває набагато ефективнішою за кинджал. Кілька гранат на поясі… Хоча ні, це вже перебір, навіщо їм гранати, не кидатимуть же вони у людей, хоча б з того погляду, що осколки й їх самих дістати можуть…

Вони виринуть, їхні ґумово-латексні костюми вже не блищатимуть, фекалії стікатимуть по їхніх грудях, по боках, по овальних скельцях їхніх масок. Вони увійдуть в зал знизу, з оркестрової ями, як сьогодні вранці сказав Маульвюрф — «тсе путе такий неспотіваний хіт». Це буде цілком несподіваний хід… Сморід від їхніх скафандрів швидко переб’є весь той парфумний букет, який зараз розливається від балконів до партеру, сліди їхніх ластів по килимовому покриттю, яким вистелені проходи між рядами, назавжди пов’їдаються продовгуватими бурими плямами — як послання грядущим поколінням! Послання дослідникам, археологам, подібні до тих, що їх любили закладати у фундаменти новобудов будівничі соціалізму: «А ми супутник запустили, а ми для діточок Нікарагуа сто тонн медикаментів зібрали, а ми телевізора купили, чорно-білого, „Німан“ називається, в Білорусії зроблений, а ми атомну електростанцію будувати почали, а ми Степана в Афганістан провели, нехай служить, листи пише, а я в попа обідала, сирітка сказала…» Це послання читатиметься без літер, самим лише запахом своїм. Колись ти на розкопках у Звенигороді здивувався, що гній коней ще князівської доби і крізь віки зберігає запах. Запах — річ стійка саме через свою безтілесність…