Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

— Ей, рєбята! — він через могильну огорожу помахав Маркові з Яном усе тією ж правою рукою. — З наступающим празднічком вас!

— Дякуємо… Вас також… — промимрив Марко. Ян кивнув, приєднуючись.

— Тут наших нікого нє відєлі? — запитав у них підполковник, дивлячись глибоко запалими очима, немов і не на них, а кудись у глибину темряви. Марко тільки знизав плечима у відповідь.

— Ну ладно… — Військовий повернувся й, далі обтріпуючись, побрів кудись ліворуч між могилами. Друзі проводжали його поглядами, все ще не вірячи побаченому. Ян дрібно-дрібно цокотів зубами. Марко підніс йому до рота пляшку й улив ковток коньяку. Ян тільки вдячно кивнув і обхопив свої лікті долонями. Його усього тіпало частим дрібним дрожем.

Далі по алеї одна з центральних могил і собі заскреготіла глухо й невиразно. Підполковник прискорив кроки в той бік. І саме вчасно — із-під плити повільно підвелася висока, ставна постать у мундирі з широкими лампасами й великими золотими зірками на погонах.

— Товаріщ гєнєрал! — Підскочив до нього танкіст, відстовбурчуючи догори неслухняну правицю. — Падполковнік Панкратов на торжествєнноє построєніє прібил пєрвим!

— Вольно! — Промуркотів генерал, і собі обтріпуючи мундир. — Не спєшитє, падполковнік. Хотя усєрдіє похвальноє.

Обоє військових вийшли на центральну алею. Тепер було помітно, що земля прилипла не тільки до кителів, але й до штанів, гарних генералових, із лампасами, і підполковникових, вужчих, скромніших. Черевики в обох теж були добряче побруджені, хоча не грязюкою, а курявою. Тож спершу генерал, а за ним і підполковник обережно потупали ногами, обтрушуючи пилюгу.

— Бачиш… Ти таки не помилився… — Прошепотів Марко й пожадливо ковтнув із пляшки. Ян простягнув руку, яка тремтіла, й, обливаючись, також зробив великий ковток.

А глухуватий скрегіт уже долинав із різних боків, зблизька й здалеку. То там, то там гупала об землю кам’яна плита, і чергова постать у мундирі, обтріпуючись, зводилася з-під неї.

Мерці підтягались до генерала й підполковника, рапортували про своє прибуття, а потім продовжували обтріпуватись, уже потроху шикуючись у якусь не вельми струнку шеренгу вздовж центральної алеї. Ян із Марком усе сиділи нерухомо на лавці. Та на них і не дуже звертали увагу. Розмови, які вели померлі між собою, переплітались у широке й не до кінця збагненне полотно:

— От харашо як вокруг!.. Вєсна, всє позєлєнєло! Нєдаром вєсной побєду здобули!

— Ти шо лі її здобував? Да тобі ж у сорок п'ятом чотирнадцять літ стукнуло, Іван Миронич! Ти ж воєнруком всю жизнь проработав у школі, пацанов учив протівогаз одівать!

— Ну і шо ж, і ето тоже нада! Готовив будущих защітніків. Чи ви щось імєєте протів, Михаїл Петровіч? Ілі я віноват, шо од вас молодший?

— О, диви, Семенівна вилізла! Ти ж наша подруга боєвая, і мать, і сестра, і жена!

Поміж огорожами могилок пробиралася, накульгуючи, старенька бабця в довгій чорній спідниці й плюшевому жакеті, на якому трьома низками косо стриміли орденські планки.

— А де ж самі награди твої? Дітям у наслєдство оставила?

Семенівна зупинилася, сперлась на хвіртку біля однієї з могил і прошамкала у відповідь:

— Да награди мої Вітька, внук младший, іще в дев'яносто первом вивіз у ету Польшу, котору ми з вами, Петровичу, освобождалі, і там зміняв на часи електронні, китайського проізводства.

— Та ви шо? От негодяй! І як так можна!.. — обурено розвів руками Петрович. Від різкого руху одна рука в нього неприродно вигнулась у лікті назовні, і він обережно засунув її до кишені кителя. А Семенівна продовжувала пояснювати, пробираючись вузькими проходами між гробами:

— Так він же тих часів привіз тоді неміряно, цілих два мішка. З тими часами півгорода ходило. І ті три кіоска на базарі, які він січас держить, вони од тих часів началися. То разве ж мені жалко?

Марко здригнувся й обережно перевів погляд на свій годинник. «Casio» показував пів на третю. Ян, спершись на його плече, вже не тремтів, а сидів у якомусь закам'янінні. Марко майже силоміць розціпив другові зуби й улив туди кілька грам коньяку. Із того, що на Яновому горлі смикнувся борлак, було зрозуміло, що життя у його тілі ще жевріє. Марко обережно підніс пляшку до рота й відпив сам.

Тим часом Петрович, який, вийшовши на світло, виявився майором-зв'язківцем, товстим і лисим, подивився в бік Марка з Яном і неначе сам до себе, але досить голосно промовив:

— А в них же тут зараз єсть магазіни і кіоски еті, як їх… круглосуточні! Чуєш, Семенівна, а твій внук часом не таким кіоском завідує?