Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

— Тобто? — Шлойма вимагав ясності, він не любив недомовок поза межами літературної творчості.

— Не прикидайтесь, письменнику Ецірван. Ви чудово-пречудово розумієте, чого від вас вимагають. Скажу навіть більше — на рівні підсвідомості, так-так, не дивуйтесь, — нам відомі й такі категорії! — так ось, на рівні підсвідомості ви самі хочете цього не менше за нас. У потаємних снах своїх ви ж неодноразово проходжувались Ленінською з кінця в кінець. Хіба ні?

— Ні! — Ецірван вирішив бути твердим і незламним. — Я люблю це місто, але це моє місто, і з вами я його не ділитиму.

— Воно — не ваше. І не наше. Воно спільне, воно загальне, невже ви цього не розумієте, смішний і наївний письменнику Ецірван! — Пафос у мові товариша Манасенка не зникав, а зовсім навпаки.

— Спільне у нас тільки небо й повітря. — Письменник Ецірван не здавав позицій. — А міста в нас різні. Моє місто там, за Стіною.

— Гівно у нас спільне! — загарчав на нього перший секретар обкому КП СРУ. — Гівно або, як пишуть ваші побратими-писаки, лайно. По-науковому кажучи, екскременти, або ж фекалії. Ці назви я вчора з’ясував у лікарів. Отож, у нашого міста чи, якщо бажаєте, в наших міст спільна каналізація. І щоб ви в цьому ні на мить не сумнівалися!

— Ну, припустимо. Але яке це має відношення до…

— Ага-а! Ось ми й підходимо до найголовнішого. Каналізаційна система, на відміну від периметра Стіни, контролюється не нами. А — вами. Тобто ні, ними. І саме тому нам потрібна ваша допомога. — Товариш Манасенко нервово схилився у кріслі над столиком, вхопив пляшку коньяку й налив собі майже повну склянку. Махнувши її, він коротко видихнув («Нормально це робити перед, а не після вживання алкоголю», — відзначив Шлойма мимохіть) і кілька разів гойднувся перед Шлоймою мовчки: хить-хить. Шлойма навіть подумав, що першому секретареві стало зле, як професорові Чмоневі сьогодні вдень тут-таки, недалеко, у холі Дому політичної роботи. Але Манасенко за мить все-таки повернувся до тями, лише трохи побуряковіло його добре, робітниче обличчя. Кілька разів коротко кашлянувши, він підвів очі на Ецірвана й продовжив свою мову: — Отож, ви повинні нам допомогти. У вас же сьогодні увечері прем’єра, чи не так?

— Чи не так… — підтвердив Шлойма. Заперечувати такі очевидні речі сенсу не було. — Ви, я бачу, досить добре обізнані з моїми справами.

— Ви ж нас зовсім уже за лохів не тримайте… — У голосі першого секретаря з’явилось незлостиве обурення, й він чомусь перейшов на дещо інші теми. — Ми ж таки люди з освітою, дещо читали… Знаємо особисто і академіка Джугалинського, до речі, земляка нашого, з Ровенщини, й того другого київського академіка, Івана Будзу. Ще в партшколі нам його працю викладали, відому таку, напівзаборонену. «Націоналізм чи українізація» називалася, як зараз пам’ятаю. Я іще по ній семінарську роботу писав. На відмінно склав. Але це я відхилився від предмета нашої розмови. Так, ми знаємо про всі ваші справи там, у Західному секторі. Ми вже давно відслідковували кожен ваш крок. І вибір свій саме на вас ми зупинили недарма… Так ось, ваше завдання полягатиме в тому, щоб… — Товариш перший секретар знову випив зі склянки, цього разу не видихаючи і нічим не закусюючи. — Одним словом… Ми дамо вам одного ключика. Маленького ключика, який відкриває декілька дверей там, у приміщенні вашого театру. Така хитра загранична штучка. Один ключик до багатьох замків. — Ласкавим примруженим поглядом товариш Манасенко подивився на Шлойму знизу вгору. — Гей там, а налийте-но йому якогось тоніка! — наказав він голосно, й одна з безликих постатей, підлетівши з глибини кімнати, швиденько тицьнула Шлоймі до рук високу прозору склянку. — І стільця йому якогось дайте. Бо розмова в нас ще трохи затягнеться!

Та сама постать поставила позаду кругленького дзиґлика без спинки й на одній трилапій ніжці, притягнувши його від рояля, що дрімав у далекому затемненому кутку, праворуч від комп’ютера. Шлойма обережно опустився на оксамитову вишневу таблетку. Для спини опертя не було, тож сидіти довелося в скутій позі, випроставшись і стуливши докупи коліна. Правою рукою він стискав склянку з тоніком, а ліва зависла в повітрі, бо він не мав куди її подіти.

— Не вимахуйте рукою! Ви ж не вождь! — суворо зауважив йому Тарас Панасович і, зробивши черговий ковток зі склянки та дещо зм’якшивши свій тон, продовжив розмову: — Отож, як ви знаєте, каналізація в нашому місті розділена.

— Звідки я можу про таке знати? Я не фахівець з каналізаційних питань. — Шлойма знову намагався взяти себе в руки, опанувати перебігом розмови й повернути її у вигідне русло.