Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

— Так-так, усе в нас робиться немарно… — приголомшив його товариш перший секретар, елегантно вигнувшись у кріслі й рукою в білосніжній манжеті, яка визирнула з широкого рукава халата, ухопивши зі столика присмажену гріночку з сардинкою. Хрупнувши нею, він знову з переможною усмішкою подивився на письменника Ецірвана. — Недаремно ми провели ці збори. По-перше, ви нарешті почули, якої думки наші трудящі, наш простий народ про всю вашу так звану писанину-базгранину. А це і є ваші читачі. Бо інакше — для кого ж ви пишете? Адже письменник повинен писати так, щоб його розуміли всі — і бабуся на базарі, і водій тролейбуса, і останній пияк, а не тільки ті переучені професори, академіки з різних там інститутів. По-друге, ви переконались, що ми можемо… ну, якщо не все, то досить багато. По-третє, ви впевнились, що і в нас тут існує життя, функціонують суспільні й державні інститути. І що ми тут… що ми тут… ми тут господарі! На своїй землі! Зрозуміли ви, чи ні?

Останні слова товариш перший секретар вже нервово прокричав, різко хитнувшись у своїй гойдалці й аж виляпнувши решту коньяку зі склянки собі у розхил халата, на лацкан дорогого двобортного піджака. Котрась із постатей, безгучно виникнувши у нього з-за спини, одразу ж промокнула пляму серветкою.

— Так ось, ми нарешті підійшли до головного. Пора вам уже довідатися, для чого ви тут. — Товариш перший секретар, знову гойднувшися, вхопив зі столика тарталетку з грибами і блискавично вкинув її собі до рота. Водночас він встиг поставити на стіл спорожнілу склянку, й та сама (а може, й інша) безлика постать наповнила її трохи понад третину. — Ви тут з дуже важливою метою. Зараз ви отримаєте пропозицію, від якої, як то кажуть, не зможете відмовитися.

— Жодних пропозицій від вас я не прийму. — Зрозумівши, що гру доведеться довести до кінця, Шлойма намагався непомітно додати в голос переконливості, як ото буфетниця доливає чверть склянки горілки в пиво для перевіряючих з обласного відділу торгівлі. — І ви не маєте права мене тут утримувати. Невже ви не розумієте, що завтра увесь світ дізнається про моє зникнення.

— Яке зникнення? — товариш Манасенко знову люб’язно заусміхався. — Ви що, збираєтеся кудись зникнути? Ми вам цього не можемо дозволити. Ви, письменнику Ецірван, нам потрібні живий, здоровий і на видноті. На людях, перед телекамерами й мікрофонами кореспондентів, на перших шпальтах всесвітньо читаних газет потрібні ви нам.

— І для чого ж? — самому Шлоймі його запитання здавалося цілком логічним.

— Задля великої справи. Для такої великої справи, що ви й самі нею потім пишатиметеся. — Перший секретар зробив черговий ковток коньяку й закусив зеленою оливкою. — А що стосовно можливості вашого зникнення… Була в нас така думка. Але ми відмовились від цього рішення. Хоча могли б… У нас тут і кавказці є, азербайджанці з Нахічеваня, на міському базарі торгівлю квітами контролюють. Можна було вас їм віддати, вони б за вас гарний викуп отримали б. Або іще були варіанти. Ви навіть не уявляєте, як багато варіантів у нас було стосовно вас, письменнику Ецірван. Вас могли відвезти і прикопати десь у східніших областях — на Житомирщині, наприклад, або на Київщині. Причому прикопати так, щоб вас швидко знайшли. Рука б, наприклад, над землею стирчала. Або голова. Як у «Білому сонці пустелі», пам’ятаєте?.. — Товариш Манасенко знову всміхнувся, та цього разу штучно, самим лиш ротом. — Але ми маємо на вас інші види, даруйте мені цю кальку з мови братнього великого російського народу.

— І які ж вони, ці ваші види? — Шлойма прокручував у голові варіанти імовірних відповідей на щойно задане питання: завезти в Західне Рівне бомбу, пачку листівок, комуністичну літературу, пачку доларів для західнорівненських соціал-демократів… Хоча ні, остання версія цілком невірогідна — швидше б самі західнорівненські соціал-демократи передали пачку доларів сюди, у Східний сектор. Тоді — чого ж вони можуть хотіти?

— А хочемо ми від вас зовсім небагато… — Голос товариша першого секретаря бринів ніжно й гіпнотично. — Суть нашого прохання, а вашого завдання така: відкрити місто.

— Що значить — «відкрити»? — Шлойма не розумів, хоча десь за підкладкою мозку починала ворушитися жахна, ще не оформлена в слова здогадка. Він відігнав її, придушив, не даючи розкритись і розвинутись.

— А те й значить. Відкрити місто, об’єднати його, знову зробити нашим спільним Ровном, тим, яке і ми, і ви любили й любимо, до якого звикли, за яким сумуємо й тужимо. Адже ви за ним тужите також? Інакше не приїхали б сьогодні, покинувши там, за Стіною, всі свої важливі справи, клопоти й турботи… — У голосі першого секретаря з’явився пафос диктора державного радіомовлення. — Це не так складно, як вам видається, письменнику Ецірван.