Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

А ще з доньками клопіт черговий, сподіваний і несподіваний: доростають дівочки, дорослішають. Нині няньки доповіли-донесли, що вже груденята в них виступають-бубнявіють і з дня на день те статися мусить, що дівчинку на дівчину перетворює. А тоді, коли це станеться, — як то найдосвідченіша нянька ствердила, — треба доньок не дома в балії скупати, а на Ріку вивезти й там звершити омовіння врочисте.

Тут хоч не хоч, а замислишся. Стануть доньки дівчатами дорослими, захочуть-забагнуть заміж. І що тоді? Чи їм обом одного мужа вистачить, бо ж вони знизу в єдиному тілі обидві перебувають; а чи все ж таки двох чоловіків потребуватимуть, щоби кожну у вуста її окремий зять цілував?.. І як ті зяті поміж собою те, що знизу, ділитимуть? Ось де загадка, для серця батьківського не розв’язна! Бо на простого вільного чи й на гридня, про смерда вже й не кажучи, завжди гаркнути можна, а от коли він у дім твій увійде, поселиться в ньому, ближнім, рідним тобі стане, отоді як із ним чинити? Не знає Кнєзь, не може вирішити, попри хвалену мудрість і прозірливість свою.

Нарід останнім часом із рук виривається, дедалі важче з ним управлятися, і навіть Азар’ян подеколи нічого вдіяти не може. Оно декотрі ставлять під сумнів доцільність будування мосту на схід. А ще ті мудриполітенівці оборзіли вже остаточно. Не тільки на кпини гриднів і десятників піднімають, а вже й набіги на обози почали робити. Розкрадають майно Кнєзеве, б’ють візничих, коли силою кількісно їх переважають. Їсти, кажуть, хочуть! А де воно тієї їжі на всіх напасешся — тут би гриднів із десятниками прогодувати, коби не возроптали. Растаман-траву молодь споживати приохотилася, а які з них після того робітники чи воїни?! Кругом у Кнєзя біди та проблеми.

Кирюха повертався з низів’їв, дощенту напакувавши човен шкіряними куртками, консервами й сіллю, а ще прихопивши подарунок для Янки — кальян скляний, високий, міддю окутий, із довгим мундштуком срібним продавав купець заморський. Правлячи проти течії, щоб не нудитися, уявляв собі, як сяде ввечері з коханою та заправить кальян сушеним цвітом растаман-трави, перетертим-перемішаним, як поставить згори вуглинку-жаринку і як тлітиме та вуглинка, а м’який духмяний дим стелитиметься кімнатою. Янка, зробивши пару хапків, примружить очі зелені, підібгає під себе ноги за звичкою, тонкі руки сплете перед собою, та й зануряться вони обоє в той дивний стан, коли ні розмовляти, ані рухатись не хочеться, тільки сидіти та думати кожен про своє. Тим часом за бортом пропливали пороги та перекати, уламки мостів і шлюзів зруйнованих, що їх іще перві люде збудували. Пройшов Черкаси, наближався до Канева. Певно, гарне було містечко ще до Спалахів: оно які гори, садками здичавілими порослі, понад Рікою одна в одну перетікають. На горі найвищій тут кам’яний чоловік стоїть — певно, теж один із богів, тих, що їм перві люде поклонялися. Якийсь там же, на горі, і будинок розвалюється — ніби храм чи капище того невідомого тепер божества, бо кругом там на стінах того самого вусатого чоловіка зображення понамальовувані та на килимах вигаптувані.

Десь попід горою тією, у низенькій землянці викопаній, пророчиця живе. Кілька років тому, ще як із батьком покійним Кирюха в низів’я перші рази спускався, зайшли вони якось до тієї пророчиці-відунки, і вона, пильно-пильно хлопчакові в очі подивившися, провістила, ніби, підрісши, відкриє він таємниці механізмів і пристроїв, що їх перві люде після себе нам полишили. Годилося б тепер зайти, подякувати, бо звідтоді якось не траплялося нагоди. Кирюха почав видивлятися, де б човен причалити безпечніше, бо ж човен товаром завантажений, мало кого привабити може. Урешті вибрав між кущами місце, затишне й непримітне. Заглушивши двигун ще на середині Ріки, вже на веслах підійшов тихенько до куща, зіскочив у воду й за носа витяг човен досередини на берег. Прикривши його обвислим аж до води гіллям, вибрав із пакунків на кормі куртку шкіряну не дуже великого розміру, банку консервів увіпхав до кишені й подерся крізь верболози вгору, на пагорби.

Паралельно Ріці тяглася стежка, яка невдовзі вивела Кирюху до початку схилу пагорба. Десь тут, у гущавині, й викопала собі землянку пророчиця. Лишалося знайти, згадати те місце після стількох років — коли вже на чоловіка перетворився тодішній отрок безбородий. Та он уже чути терпкий запах трави паленої, яку відунка воскуряє на багатті ритуальному. Значить, десь недалеко й сама землянка, і капище перед нею, черепами собачими на палях прикрашене.