Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

На ранок, прокинувшись і впоравши останні рештки кобили, — навіть ребра прожувала та виплюнула дрібними купками, висмоктавши з-поміж них частинки плоті, — Очамимря ввійшла у воду й відчула, що вже не мусить пливти. Вона могла спокійно йти по дну, тримаючи голову над водою. І це було приємно: тіло холодила вода, дихати було не важко, як тоді, коли доводилося пливти.

Пройшовши так досить довго, Очамимря вибралася на берег трохи погрітися. Наблизившись до дерев, які росли неподалік, вона побачила, що дерева ці не перевищують її, й, наприклад, заховатися за ними стало вже неможливо. Але й ховатися від когось вона не відчувала ні найменшої потреби. Трохи постоявши, почухавши боки об крайнє дерево (від чого воно похилилось і жалібно рипнуло), Очамимря прилягла спочити. Сон зморив її досить швидко, і вві сні знову щемкий, тягучий лоскіт у низу живота гнітив і бентежив, примушуючи перевертатися й перекочуватись.

Коли сонце вже добряче схилилось до обрію, ящірка прокинулася від голоду, ще не сильного, а легкого, такого, який саме спонукав розпочинати полювання. Кілька дерев лежали навкруги, вивернувши коріння з прибережного супіску. Звіддалік ледь-ледь тягнуло димом, як і кілька вечорів перед тим. Очамимря звелася на всі чотири лапи, обтрусилась і тихо пішла вздовж Ріки, виглядаючи хоч би якоїсь поживи. Сутінки потроху западали над Рікою, із кущів тягнуло прохолодою. Велика хижа тварина нечутно рухалась у темряві, а голод усе наростав у її нутрощах пекучою безформною плямою.

Поволі світає з-за Ріки. Будиться град після ночі хмільної, якою закінчився вчорашній вільний день. Передбачливіші пияки-жлуктії, знаючи, що вранці не будуть у стані до роботи підніматися, поховалися, де змогли, аби не йти до помешкань ночувати. Бо ж уранці десятники прийдуть, а вони вже свій обов’язок у такий день добре знають і ретельно виконують — до праці тягнуть і хворого, і слабого, і недужого. От і поховалися п’янички по льохах та підвалах, чи й не тих самих, у яких напередодні пляшки шукали. Декотрі до колісниць нерухомих залізних позалазили, хоч там уже й двері зняті, і вікна повибивані. Сплять у кущах на горах поскотинських молоді хлопці та дівчата, растаман-трави споживши, обіймаються, від прохолоди ранкової щуляться-здригаються. По Узвозу, попід будинками, зіщулившись, аматори клею в тюбиках сидять заціпеніло — для них ніч як єдина мить проминула, вони й не зогледілися коли. Ті, які грибів нажувалися, надалі ще поміж сном і явою перебувають — тонка межа їх розділяє, і вони на тій межі, наче на линві, балансують відчайдушно. Для них ранок настане тільки з ударом гарапника десятницького межи плечі. Важким, неприємним буде для них пробудження. Але воно прийде неминуче, невідворотно.

Онде рипнули ворота в домі Кнєзевому. Видно, не спиться володареві, він вийшов удосвіта крадькома, нікого не розбудивши. Без шапки, вітерець ранковий легеньке волосся рудувате йому куйовдить. У каптанці легенькому наопашки. Пішо він вийшов, м’якими сап’янцями нечутно ступаючи по бруківці. Роззирнувся Узвозом, на будинки похилені з вікнами, фанерою позабиваними, на тіла підданців своїх, скоцюрблені на хідниках попід домами та на лавках попід деревами. Маркутно Кнєзеві. Пройшов униз кроків зо дев’ять-десять, неначе до Ріки спуститись наміряючись, та й повернув назад, до дому свого. Якусь важку думу володар думає, якесь передчуття його зсередини з’їдає. Не до добра це, ой, не до добра…

Та лише ворота за ним удруге рипнули, причиняючись, як знизу, із Подолу, перші свистки й удари бубнів долинули. І Азар’ян до воріт дому Кнєзевого коня свого спрямував, знизу, звідти ж, із Подолу. Ранкову раду радити приїхав старший над десятниками. Міст і далі вода розмиває, нарід ремствувати почав, усе частіше розмови чути, що ні на що той міст не потрібен, що ніякі брати зі сходу не прийдуть сюди ніколи, а якщо й прийдуть, то знайдуть спосіб і без мосту переправитися.

Кнєзь і сам знає, що вся ця справа з мостом не вартує й порожньої банки з-під консерви. Та знає він також іще одну істину: люд, який спільною працею довгий час зайнятий (нехай і безглуздою, непотрібною), об’єднується, гуртується вже від самої тільки роботи цієї, нехай і марної. Якщо людей довго-довго примушувати щось будувати, то далі вони самі будувати рватимуться, щоб завершити свою працю недокінчену. І плакатимуть, і тужитимуть-сумуватимуть, якщо їх раптом від цієї праці непотрібної звільнити. А як ще їм і заборонити раптом цією звичною працею займатися, то й зовсім люди божеволіти почнуть. Треба тільки перед тим досить довго людей до праці такої примушувати. Найкраще, звісно, коли б кілька поколінь. На жаль, Кнєзь не аж так довго над градом володарює. Ну, нічого. Може, наступникам його через це легше буде, коли втягнеться нарід у працю, призвичаїться.