Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

— Ти таке раніше бачив? — запитав Кнєзь, перериваючи нарешті свою довгу мовчанку.

— Та нікада в жизні… — Азар’ян, видно, чекав саме такого початку розмови, бо відповів неначе аж із готовністю.

— Зуби ж, зуби які це мусять бути… — У голосі Кнєзя забриніли нотки якщо й не страху, то легкого такого остраху. — Як мечем відрубано…

— Шо ж дєлать?.. — Азар’ян тупцявся з ноги на ногу, зазираючи у воду через Кнєзеве плече.

— Шо дєлать?.. — Кнєзь перевів свій погляд вгору-вниз на ріку, ніби пошукав когось поглядом. — Кирюху нада ждать. От не воврем’я пішов він, понімаєш, у низів’я.

— Тут с Кирюхой… — Азар’ян аж зам’явся, трохи аж ніби зблід, — то їсть з дєвкою його… Така історія… Вчора случилася…

— Розказуй-розказуй, — Кнєзь зціпив зуби, передчуваючи ще одну недобру вість, та, вислухавши до кінця плутану оповідь Азар’яна, аж пополотнів: — Та ти шо! Ти представляєш, шо нам тепер буде! Він же ні перед чим не остановиться. Він же…

Азар’ян чомусь не дуже переймався з цього приводу:

— Так хіба ж то не ви, Кнєзю, розпорядження віддали строго-настрого карать тих, кого в растаман-траві застануть? А моє діло маленьке, я тільки ваш наказ виконував. Та ніхто й не бачив того, хіба шо волф якийсь, кажуть. Але його, того волфа, уже мої хлопці шукають. А як шукають, то й знайдуть, де б він не сховався. Так шо для Кирюхи треба придумать якесь розумне об’яснєніє, да й усе. Бо єслі ви вздумаєте йому правду розказать, то і я можу те саме зробити…

— Угрожаєш мені? — Кнєзь аж скипів, кулаки стиснув. — Тільки ж це ти дєвку потварив, сучий потрох! А я тобі такого приказа не давав!..

Азар’ян лише блиснув поглядом спідлоба й нічого не відповів. Крити було нічим. Тож він утягнув голову в плечі та сціпив щелепи, аж зуби скреготнули. Було зрозуміло, що Кирюха прагнутиме поквитатися з безпосереднім виконавцем злочину, а з володарем йому псувати стосунки сенсу немає жодного.

Кнєзь крутнувся на каблуках своїх сап’янців. Його очі виражали думку, тож він також потамував свою злість і сформулював цю думку миролюбнішим тоном:

— Ти ще, ето… Пошли хлопців своїх двох-трьох, нехай проїдуть трохи туда, уверх за течією. Подивляться, шо воно. Може, найдуть чого. А як вернуться, нехай доложать!..

Дещо заспокоївшись, Кнєзь зі старшим десятником ще трохи порадилися, ідучи назад, і, коли повернулись на місце, у якому й досі товпилися цікаві, Кнєзь рвучко скочив на коня, а Азар’ян, нагримавши на всіх і розігнавши юрбу, розпорядився поховати рештки нещасної родини десь поблизу, біля пагорбів. Потім він обрав двох гриднів, яким і наказав проїхати кінно вгору за течією на відстань денного переходу.

Очамимря прокинулась, як завжди тепер, від голоду. Учорашньої здобичі на місці не виявилося, лише застояна вода ще трохи відгонила кров’ю. Натомість у повітрі стояв запах диму. Цей запах домішувався до духу тих дивних істот, смачніших за які ящірка ще не куштувала.

За ніч вона вилежала в піску тепле кубельце, і тепер, підвівшися з нього, відчула, як холодить живіт ранковий вітерець. Від цього почуття голоду ще посилилося. Очамимря роззирнулася навсібіч.

Прибережні верболози далі за течією рідшали. За ними виднілися якісь високі, звужені догори купи чи то очерету, чи деревини. Звідти й долинав запах диму, принесений прохолодним ранковим вітром. Легкі хмари в небі розходилися, танули, над деревами вже простягалося паралельно землі сонячне проміння, від якого червоніли вершечки прибережних пагорбів.

Очамимря подивилася собі під ноги. За останні дні вона помітно побільшала. Посередині спини прорізався колючий гребінь. Лапи вже вгрузали в пісок майже до половини колін, тож зараз вона повільно пішла не мілководдям, а берегом, притолочуючи менші кущі й протискаючись поміж більшими, передбачливо обминаючи дерева й намагаючись не зчиняти зайвого шуму. Хвіст, який волочився позаду, трохи шурхотів, але вона доволі швидко призвичаїлась тримати його в напруженому стані, і зрадливий шурхіт припинився.

Попереду, над Рікою, щось зарухалося. Очамимря вповільнила свій хід, присіла на всі чотири лапи й почала сторожко вдивлятися. Запах був незнайомий. На тонких і високих ногах, тупаючи твердими копитами, до води наближалися невідомі істоти, завбільшки десь як вона сама. Чутливі голови на високих шиях видавали форкання й іще якісь високі звуки. Очамимря поповзла, скрадаючись поза кущами. Було зрозуміло, що істоти йдуть напитися води, і саме тоді на них можна було напасти.