Євген Положій: Вежі мовчання

— А що побачу?

— Вежу! Вам прямо туди й треба!

Якщо вірити рекламному проспекту, який Рад уважно прочитав, готуючись до поїздки, вежу, у якій розташовувалося заводоуправління, звели наприкінці XIX — на початку ХХ століття спеціально запрошені бельгійці. Вони, власне, і почали будувати тут на замовлення місцевого купця-мільйонера перші цехи невеликого машинного заводу, що став згодом гігантом машинобудування СРСР.

Стояв чудовий ранок. Свіже, прозоре, чисте повітря закликало радіти життю, й увесь світ, здається, дзвенів у вухах, коли він, перейшовши міст, побачив цю дивну картину, що так уразила його тоді. Немов солдати, вишикувані в шеренгу, уздовж широкого проспекту завмерли сірі п’ятиповерхові будинки, що разом із чорним мокрим асфальтом й яскравим блакитним небом створювали дивну перспективу, яку вінчав гострий тонкий шпиль вежі заводоуправління. Здалеку башта навіть чимсь була схожа на церкву. Вона здіймалася наприкінці проспекту, як величезний монумент, як страж. Сонно підморгуючи ранковими вогниками вікон-зіниць, вежа немов чекала, коли всі її полонені, трішечки перевівши дух, повернуться з короткої нічної відпустки на свої законні місця.

День пройшов нерівно. Він відразу ж зустрівся з Назаром Івановичем, заступником голови правління з особливих питань. Той довго, нібито по-товариськи, розпитував, чи давно Родіон працює в холдингу і як він туди потрапив, але Рад більше відмовчувався, кивав головою та посміхався. Навіщо, наприклад, цьому товстому кнуру, обличчя якого так кумедно схоже на велику стиглу диню, знати, що Рад працював у головній конторі близько трьох років, але обіймав уже досить високу посаду начальника юридичного сектора. Однак не стільки завдяки особистим якостям — пробитися вгору було неймовірно складно, — скільки через те, що його шкільний товариш, Валера Івченко, уже п’ять років очолює тут усю юридичну службу. Три роки тому, коли у Рада все раптом пішло шкереберть, вони зустрілися зовсім випадково, треба ж такому статися, біля своєї рідної школи, і Валера, який приїхав навідати батьків, запропонував йому це місце. Так Рад перебрався до столиці. Його швидко, як собаку, натаскали на необхідну ділянку роботи, та він і сам радий був стати вірним псом, натасканим, готовим стати корисним і не втратити свій шанс. І він його не втратив, тому що, як з’ясувалося, суміш кваліфікованого бухгалтера і юриста — це вже майже аудитор, нехай навіть і без ліцензії, не важливо, для внутрішніх перевірок це зовсім не обов’язково. А перевіряти у холдингу завжди знаходилося що — як-не-як понад сто підприємств по всій країні! Одне слово, він швидко пішов угору, разом із зарплатою й усіма благами, що з неї витікають і в неї втікають. І якщо Валеру затвердять через кілька місяців заступником президента холдингу, Рад цілком обґрунтовано претендував на те, щоб посісти його місце. Але Назару Івановичу він відповів, що потребує допомоги, бо поки погано ще собі уявляє, з чого ж йому починати, хоча, звичайно ж, цей бувалий особіст усе чудово знав: і про Валеру, і про кваліфікацію, і про майбутнє підвищення. Але це така гра, і в ній існували такі правила, і коли вони, нарешті, відіграли обов’язкову увертюру, то Рад одержав напівбатьківське благословення НІ, як він подумки зашифрував особіста, і, перевівши дух, нарешті потрапив безпосередньо до юридичного відділу.

І з документами склалося б усе майже так само добре, якби після обіду він з подивом не виявив, що в нього на столі досі немає жодного договору із зовнішньоекономічної діяльності, яка, власне, і складала основу підприємства. На його повторне наполегливе питання начальник юридичної служби, літній сивоволосий чоловік Юрій Олексійович Перетятько сухо зауважив, що, на жаль, усі ці договори перебувають винятково в компетенції відділу зовнішніх відносин. Так і сказав: «зовнішніх відносин», що в його виконанні пролунало дуже непристойно, можливо тому, що Юрія Олексійовича, професіонала зі стажем, ця ситуація завжди зачіпала за живе. Родіону все це здалося трохи дивним, і він зателефонував у відділ «зовнішніх відносин», але там сказали, що начальник у відрядженні. Назар Іванович слухавку не брав, тому Родіон сам пішов шукати загадковий відділ. Це виявилося не складно, позаяк будували бельгійці навіть на початку минулого століття ретельно і просторо: височенні стелі, широкі коридори, гарна архітектура й зрозуміла геометрія, тому вже за п’ять хвилин він стояв у приймальні й слухав сумбурні відповіді якогось клерка, що заперечував будь-яку можливість видачі документів без начальства. Дивний такий, засмиканий. Та й узагалі весь цей відділ справив на Радика враження моргу: там було так само тихо й світло, а співробітники перешіптувалися, наче в будинку небіжчик.