Євген Положій - Вежі мовчання

— Ти перейматимешся долею цього міста, яке не дало тобі щастя, навіть якщо завтра поїдеш із нього назавжди? Начхай!

— Перейматимусь! — Вона переконано кивнула головою, але Рад, як завжди, дивився лише на груди. — І начхати, як ти кажеш, не можу. Я тут виросла, і у мене тут, крім поганого, було багато прекрасного. Навіть якщо я завтра й поїду!

— То що ж робити?

— Давай поміркуємо. До завтра ще є час.

Дідько, подумав Рад, адже я хотів запропонувати поїхати завтра зранку! Певно, нічого не вийде, і доля черговий раз викладає пасьянс так, що доведеться затриматися й виконати свій план до кінця. Тобто зустрітися з Червоним Доном у тому числі, на чому чомусь наполягав по телефону Івченко. «Навіть можеш не думати повертатися до Києва, поки не зустрінешся з Донцем! Це дуже важливо!» Та що в тій розмові після всього, що трапилося, і того, що він дізнався, може бути важливого?! Проте нові обставини, та ще й підкріплені документами — Женя вивалила перед ним на стіл цілу купу своєї багатомісячної роботи, — трохи змінювали ситуацію. З висновками поспішати зарано, можливо, усе не так погано, журналісти завжди схильні перебільшувати й узагальнювати. У будь-якому разі, потрібно розібратися.

— Ой, а що це в тебе з рукою? Вона вся напухла!

— Бандитська куля! — пожартував Рад. — Дурниця, вдарився невдало.

Дивно, він розповів цій жінці, певне, про найпотаємніше, найважливіше, найінтимніше, практично про все своє життя, — і навіщось приховував усе, що з ним траплялося у цьому місті. І в цьому не було, як із мамою, бажання вберегти від зайвих хвилювань. Він елементарно боявся. Так, боявся, що те, чим він займається, якими справами — хоча, здавалося б, нічого такого особливого, але все-таки, все-таки! — може відштовхнути Женю від нього, показати з іншого, сірого боку. І він цей сірий бік свого життя ретельно маскував і приховував, незважаючи на те, що Женя начебто була з ним абсолютно щира, довіряла на всі сто відсотків. Але яка ж це все-таки велика спокуса — вчинити так, як це показують у шпигунському кіно, тобто разом узятися за розслідування, протистояти поганим хлопцям і вийти з гордо піднятою головою переможцем із усіх колотнеч, винищивши у фіналі зло в зародку! Хепі-енд!!! Але у тому-то й вся справа: якщо в зародку, то він зовсім не був упевнений, що якась тінь, якась темна крапля не впаде на його білосніжну сорочку. Тому він мовчав і чекав, коли це все скінчиться і вони, нарешті, поїдуть звідси — і згодом забудуть про все.

— Цікаво, — подумав він уголос, — якби ми раптом одружилися, як звучало б наше спільне подвійне прізвище? Вусаті Чудеса?

— Краще Чудесні Вуса! Дуже підходить! Ходімо, знайдемо Льва, — попросила Женя. — Він, певно, у бібліотеці. Бо їсти сильно хочеться.

Рад погладив її по животу. Треба ж, колись він теж саме так от сидів у такому ж жіночому животі своєї мами маленьким живим камінчиком, а навколо відбувалися якісь події, тривало життя. Йому було дуже складно в дитинстві уявити, що до його народження життя було можливе, це здавалося неймовірним і не піддавалося осмисленню.

Зварили пельмені, Женя зробила салат. Пити алкоголь не хотілося, тому вихилили тільки пляшку якогось червоного вина. За їжею Радик згадав розмову про борщ, точніше, про походження цього слова, і запитав Льва, чи не знайшов він відповіді на запитання, чия ж все-таки ця страва, споконвіку українська чи завезена, іранська, як і саме слово?

— Думаю, у тому вигляді, у якому ми його зараз їмо, із цими інгредієнтами — це, безумовно, наша, українська страва, — відповів Лев. — Свій висновок базую на одній простій речі — кожен етнос має свою біогеографічну матрицю. Тобто я хочу сказати, що там, де етнос живе, ця місцевість його й формує. Знаряддя праці, типи житла, їжу, фольклор, мову. Оце все, що навколо нас — трава, дерева, поля, річки, все, що росте, все, що тут живе, — і є наша матриця, наша батьківщина, лісостеп. Виходить, український борщ, у якому плаває те, що тільки тут росте й живе, є істинно український продукт. Адже хто знає, який борщ їли тисячі років тому стародавні іранці, що у ньому плавало? Напевно ж, щось інше!

— Виходить, наш борщ — це наша батьківщина. Чудово, мені подобається! Але зараз основна частина людей живе у містах, а борщ не змінюється!

— Абсолютно правильно, сам борщ не змінюється, як і спосіб його приготування. Є ж ще й кулінарні книги, і усна передача досвіду поколіннями. Женю, от ти, наприклад, умієш варити борщ?

Женя хитнула головою — ні.