Андрій Курков: Бікфордів світ

Харитонов мотнув головою і залишився стояти на палубі, проводжаючи втомленим поглядом свого командира.

Командир бадьоро видерся на скелястий берег і зник з очей.

Швидко опустився вечір. Шипіли невисокі хвилі, набігаючи на берег.

Харитонов, очумавшись, дістав ножиці, бритву та дзеркало і заходився неспішно позбуватися своєї розкішної рудої бороди.

І навіщо тільки Грицак так нервувався?! Ніби Харитонов якийсь несвідомий бунтар! Наче він не розуміє, коли і що можна, а коли не можна! Ось зараз дійсно треба набути оглядового вигляду – повернеться Грицак із яким-небудь піхотинцем при зірках на погонах, і тоді за цю бороду без зусиль можна і в штрафбат загриміти. Але коли Грицак повернеться – Харитонов уже перетвориться на поголеного до синяви зразкового матроса. Дивно, що командир пішов якось не по-військовому, завдання не поставив. Знає, напевно, що Харитонов не дурень і зметикує, що позаяк він залишився сам на баржі з таким вантажем – значить треба стояти на вахті, поки не повернеться Грицак. А стояти на вахті – означає дивитися на всі боки, а думати про своє, згадувати про будинок, про озеро, з якого витікає річка Онега, про мирний час, який обов'язково настане, і тоді він, матрос Харитонов, зможе нарешті зайнятись улюбленою справою, якою він іще не займався. Він знайде людей, для яких найголовніше в житті – дирижаблі, він знайде їх і залишиться з ними. Працюватиме за шматок хліба і кухоль молока на день. І ще він відправить усі написані листи П. Іонову, і зустрінеться з ним, і умовить його написати іншу книгу, книгу про мирні дирижаблі…

Вечірня вахта під безупинне шипіння хвилі перетворилася на нічну. Чорна поверхня води гойдала віддзеркалення далеких зірок, а жовтий місяць, наче вирізаний із вологодського масла, то з цікавістю видивлявся в нічне дзеркало океану, то ховався за недозрілі грозові хмари.

«Та хіба можна вважати мене недисциплінованим?! – думав Харитонов, вишукуючи в небі місяць, що сховався. – Хіба я не виконав хоч один путній наказ? Для великої справи перемоги все, що від мене залежить, – я роблю! Але нехай мені хто-небудь із генералів пояснить: як щоденне гоління може наблизити загибель ворогів? Наказав Грицак спати на верхній койці, хоча в кубрику повно нижніх, – я сплю і навіть розумію, чому Грицак спить унизу, а я вгорі теліпаюся. Тому, що він – командир, і я мушу всіляко відчувати свою підлеглість…»

На третю добу беззмінної вахти Харитонов засумнівався у своїй стійкості і вирішив хоча б годинку подрімати. Стомлено забрався на свою верхню койку – ніби вже у кров увійшов наказ Грицака, адже куди зручніше спати внизу, – ліг на спину і склепив повіки.

Сон навалився як величезної сили шквал, прикувавши його до койки і позбавивши сил. Він тільки відчув, як швидко обм'якає його тіло, як самі собою віднімаються руки й ноги. Це був полон, із якого одним зусиллям волі не вирватися. Тіло вийшло з підлеглості.

Приплив лоскотав днище баржі, що глибоко засіла в піску, а зазвичай галасливі чайки мовчки кружляли, байдуже косячи оченятами на щойно зачатий природою рожевий світанок.

Сон почав повертати Харитонову сили, і Харитонов знову відчув себе, відчув свою самостійність і цілісність, і тіло слухалося його, і біг він кудись уві сні своєму, а потім, добігши до вершини гори, озирнувся і радісно ошкірився, зупинивши свій погляд на чорному дирижаблі, що завис над лісом. Разом із радістю від побаченого виникло бажання перефарбувати свою мрію з чорного кольору, що рятував уявний дирижабль від нічного зенітного вогню, в який-небудь яскравий і радісний колір, але для цього потрібна фарба, і дирижабль мусить бути поруч. Утім, дирижабль нічого не мусить, і хіба можна перефарбовувати мрію, ніби це огорожа чи хвіртка?! Ні, нехай поки що буде темним, а коли зробиться дуже сонячно – він сам зблякне, посвітлішає і ніяке перефарбовування не знадобиться.

Харитонов приліг на галявині, подивившись іще раз на свою мрію, і вирішив подрімати, але тут якась невідома сила теплою рукою стиснула йому горло й почала давити. Від переляку Харитонова охопив острах – тіло заніміло, чиїсь пальці все глибше вдавлювалися в шию. Харитонов зрозумів, що все зараз припиниться і настане кінець його убогому справжньому життю, а вслід закінчиться й багате, але вигадане. Серце вповільнило ритм, легені скулилися. Він величезним зусиллям підвів важкі багатотонні повіки, але кошмар тривав і тіло не слухалося.

– Невже це не сон? – Харитонов, скосивши погляд ліворуч, розрізнив у темряві стіну кубрика. Хотів повернути голову, хотів підвести руку або поворушити пальцями, хотів посадити дирижабль на березі озера Лача… Самі нездійсненні бажання. Так підкочується повільна смерть, очікувана смерть, яка набагато страшніша за будь-яку несподівану.