Олексій Кононенко - Месник

У житлі чаклунки – затишній печері в коренях великого дуба на узліссі – було багато незвичайних речей. Скрізь, де тільки можна, сушилися різні трави, корені, тому дихалося легко і приємно. Не заважаючи людям, не боячись їх, у печері жили пташки. Незважаючи на літаючу живність, було чисто і тихо. Взимку, у холоди, в чаклунки було тепло, а влітку, у найспекотніші дні, стояла прохолода.

Чигир і його правнук не могли згадати, як опинилися вони в цій печері на межі лісу і степу. Перші дні пройшли, як у тумані. Стара поїла їх відваром з трав, промивала воїну рани.

Славу вона приготувала люльку з гілок верби і щодня застеляла це ложе свіжими травами. Хлопчик не відчував ніг, він з жахом інколи думав, що так і не зможе ходити. Маленьке білченя, яке піднімалося у шалену височінь, маленьке бобреня, яке перепливало річки й озера в найдужчий вітер, маленьке рисеня, яке перестрибувало широкі яруги, – тепер лежало прикуте до своєї дерев’яної люльки. Лише очі старої чаклунки, які іноді зустрічалися з очима Слава, обіцяли: все буде добре, терпи і чекай…

Слав не плакав, він став похмурим і мовчазним. Днями не вимовляв ані звука, лише посвистував, передражнюючи пташок, і з тугою поглядав у вузьку щілину на божий день. Чигир поправився, добував їжу, бо раціон чаклунки був убогим. Він теж мало розмовляв з правнуком, гостро переживаючи те, що сталося.

Якось чаклунка привела двох воїнів з роду Чигиря. Вони довго говорили зі старим, сидячи на поваленому дереві, потім світловолосий Тур зайшов до Слава.

– Чигир піде з нами, його мудрість, його розум потрібні племені. Ти залишишся в старої, вона тебе вилікує, станеш воїном!

Одноплемінники збиралися недовго. Прощання було небагатослівним. Чигир пообіцяв навідуватися. Хлопчик залишився в чаклунки…

Дрова почали весело потріскувати. Модест не заважав Лані читати, не сказавши ні слова, уклався поруч і за хвилину засопів. Засинав він миттєво, як дитина. Лана перегорнула сторінку.

З яким задоволенням Слав потягувався, стрибав, крутився дзиґою. Він відчував своє тіло, він управляв ним, він міг наздогнати будь-якого звіра в лісі, міг сховатися так, що ніхто його не примітить на дереві, у траві, у воді, міг втекти, міг поборотися. Він навчився багато чого. Був мовчазний і зібраний. Усамітнене лісове життя виробило в ньому спокійний ритм, упевненість, мудрість, не властиву юному вікові.

Прямуючи до річки, щоб побачити свято Води і Сонця, Слав милувався незвичайними в сутінках візерунками гілок. Чаклунка сказала, що прийшов його час побачити і пізнати. Юнак знав, що треба йти до закруту, туди, де ріка розділялася на велику і малу. Ще він знав, що його можуть не прийняти юнаки і дівчата, бо не знали його, не бачили раніше, і був він для них чужинцем. Але побачити Слава було так само важко, як і почути його кроки.

Сміх дівчат і голоси юнаків відбивалися від водної поверхні і розліталися далеко у вечірньому повітрі. Вони не ховалися, не таїлися, споконвічне свято любові збуджувало юну кров, збирало їх разом.

Слав ішов поруч із стежиною, якою до ріки приходили дівчата. Вона була встелена квітами. Кожен хлопець крадькома приходив до дівочої стежини і кидав на неї букет квітів, з тих квітів дівчата вибирали найкращі і вплітали у вінки У хлопців були свої стежки. Слав не вийшов на відкритий берег, спритно заліз на високе дерево й влаштувався між густих гілок. На березі горіли невеликі багаття. Дівчата сиділи і стояли біля вогню, доплітали вінки, тихенько співали Ріка велично несла свої води в темне лоно ночі, іноді зблискуючи срібними рибинами. Голосний лемент і сміх розбудили і ріку, і ніч. Юнаки в білих сорочках з різних боків висипали на берег. Багато хто тягнув цілі деревця, відразу ж почали споруджувати вогнище.

Вогонь висвітив усе, що відбувалося на березі. Юнаки оточили, закрутили дівчат, деякі вихоплювали подруг й, узявшись за руки, відступали в тінь… Раптом кучерявий хлопець і білява дівчина злетіли білими птицями над багаттям, перелетіли, але не втрималися на ногах і покотилися до ріки.

За сміливцями почали стрибати інші пари. Але не через великий вогонь, а ближче до краю багаття. Юнаки і дівчата бігли до ріки. Слав бачив – у відблисках вогню, у світлі місяця – вони скидали одяг і нагі, тримаючись за руки, заходили в темну воду.

Потріскування дерева в багатті, дівочий сміх, веселі крики юнаків, плескіт води… Високий місяць й оголені тіла…

Слав білкою злетів з дерева і по стежці утік до лісу. Його били дрижаки. Тільки близький дівочий сміх повернув до дійсності. Миттєво причаївся в чагарнику. Дві дівчини пройшли стежиною, збираючи квіти для вінків. «Може, русалки?» – майнула думка. Зійшов зі стежки і легкою тінню почав пробиратися між деревами. Побачене стояло перед очима, кликало назад, але Слав уперто йшов далі в ліс. «Я незнайомець, хто мене прийме…»