Олексій Кононенко - Месник

Ось уже б’ється один лиш Чигир, інші лежать на землі, стікаючи кров’ю, вбиті, поранені, зв’язані волосяними мотузками. Ось і Чигир падає, пронизаний кількома стрілами.

А потім… Потім відбулося те, що переслідує Слава багато років. Край яскравого сонця на далекому обрії… Тонкий волосяний аркан, що визміївся від землі, обхопив його тіло, позбавив усілякої можливості рухатися, перехопив подих. Земля рідного подвір’я наближається… Яскравий сонячний вибух, начебто сонце крізь обрій знову вирвалося в небо…

Видіння закінчилося. Липкий піт котиться по щоках з-під русявого волосся, краплі падають на плечі, на груди, мокра сорочка холодить спину. Все. Сонце ще пестить світлі небеса своїми останніми поминальними променями… Котиться в нічну колиску… За кілька хвилин Слав підвівся, розвів плечі, потягнувся, вдихнув на повні груди чисте лісове повітря. Він знову чув запах кожного дерева, трав, річки, далекого багаття; він чув шелестіння пташиних крил, шепіт хвиль, розмову листя, тихий поступ звіра. Він був часткою навколишнього світу. Але щодня в захід сонця на одну мить Слав поринав у минуле. Нічого не міг з цим зробити, це відбувалося незалежно від нього. У такі хвилини Слав ішов подалі від людей. Навіть не бачачи сонця, передчував мить його відходу за обрій і ховався в затишний куток, щоб ніхто не бачив його…

Сьогодні Слав уперше в житті міг піти на берег річки і побачити досі не бачене ним. Те, про що не розповідають, хоча це й не є таємницею, те, що змушує серце битися сильніше.

Сьогодні, спекотної літньої ночі, починаються свята на честь великої любові Сонця і Води. Від їхньої жаркої любові народилася Мати Сира Земля і все живе на світі. Слав знав, що якби не було Сонця, Вода у вічному мороці залила б усе, і не було б тоді ні людей, ні звірів, ні дерев. Якби не було Води, Сонце немилосердно спалило б усе і навіть саму Землю. Сонце – небесний Вогонь і Вода, що дарує життя, не можуть одне без одного. Уся природа і все в природі знають день, коли зливаються в палкому поцілунку Сонце і Вода. А вночі Мати Сира Земля, яка народила людину, яка ласкаво і дбайливо оберігає своїх синів і донечок, розкриває всі квіти і трави, усі корені, від чого Вода стає живою, цілющою. І ранком, омите в утробі землі живою Водою, викочується на небо яре Сонце.

Таємниця чекала Слава на березі річки, таємниця кликала його. Скільки оповідок про довгокосих веселих русалок, про зеленооких повновидих мавок, про лупатих злих болотниць, про сильних суворих поляниць, про ніжних співучих бродниць чув він ще в дитинстві. Вони снилися йому.

Як і всякий юнак, мріяв Слав у шлюбну ніч Води і Вогню сховатися на вербі або в густих прибережних кущах і побачити чарівні танці цих істот…

Довгих десять років не міг Слав без сторонньої допомоги з місця зрушити. Сиднем сидів. Аркан хаза зірвав із високого частоколу маленького воїна і вдарив об землю. Вирішили степові Вовки, що розбився хлопець, забрали в полон живих, а подвір’я підпалили. Але живучим виявився правнук Чигиря, як і сам Чигир. Правду говорили про старого, що в ньому лише шкіра та кістки, ворожі стріли шкіру проткнули, а по кістках посковзнулись. Причаївся Чигир. Не встигла пилюка осісти з-під копит низькорослих коней хазів, як підхопив прадід тільце внука і, спираючись на меч, хитаючись, шкутильгаючи, випльовуючи кров, виніс із вогню. Старий позбувся стріл, омив рани водою з джерела, знайшов потрібні трави і глиною приліпив їх до ран. Слав важко дихав і тихенько стогнав. Піднятися він не міг і з подивом і страхом дивився на свої ноги, торкав їх руками і… не відчував.

Чигир ослаб настільки, що зміг лише підповзти до хлопчика, щоб зігрівати своїм тілом.

Ніч пролежали старий та малий у високій траві. Ранком знайшла їх чаклунка, яка часто блукала навколо подвір’я на березі річки, збирала трави, бубоніла щось під ніс і ніколи не піднімала голову, тому ніхто не бачив її обличчя. А обличчя у чаклунки було зморщене, коричневе і м’яке, як печена груша, а очі маленькі, чорні, бездонні, добрі. Слав відкрив свої оченята і побачив обличчя старої. А у всі боки над її головою летіли сонячні промені. Так йому мило стало, і хлопчик зрозумів тоді – все буде добре…

Мати Слава померла, ледь почувши голос новонародженого чада, батько загинув у сутичці з хазами, коли малюк робив перші кроки. Багато було у хлопчика родичів, не кривдили його, всяк пестив і пригрівав, але найрідніших, найближчих людей він не пам’ятав. Може, тому відчував людей на відстані. Людина йде, дивиться, говорить, а Слав точно знає, яка вона: добра і відкрита чи зла та підступна.