Ірися Ликович - Віртуалка

Часом мені здається, що він отримав бажане тільки завдяки сліпому. Бо вирізнив мене із натовпу, точніше, я сама вирізнилася, стоячи збоку й німо всотуючи в себе музику, не звертала уваги ні на що інше, крім натхенного обличчя старого. А потім Іґарюша псевдополюбив мене за те, що несподівано виявив, як сліпо я, пещена батьками вісімна-дцятилітка, не помічаю його недоліків. Але він, о Боже, це також з’ясувалося лише згодом, ніколи не вірив у мою наївність! Ніколи не сприймав за чисту монету те, що дівчина, котра віддалася йому всією душею, бо любила, як щось неповторно-чисте, не була розпусною та досвідченою, а просто настільки закоханою, що вичаровувала із любощів мистецтво. Ні ж бо! Треба то все було споганити нетверезими зауваженнями:

– Діанка, а сколька у тєбя била партньоров до мєня?

Та й це ще не все, бо такі фрази лунали тільки на самому початку відносин, коли сміливості вистачало рівно настільки, аби вже показувати свої підозри, але не вкладати їх до чаші власної тупості та примітивізму. Потім, коли його впевненість у моїй… залежності (бо про його віру в мої почуття мови йти не могло) розбухла від власної значущості повітряною кулькою егоїзму, мені довелося почути й інше – ще менш романтичне:

– Ти с многімі да мєня трахалася?

Або чого варте тільки оте вбивче запитання, що ним він зустрів мене, як новоспечену хазяйку його віденської квартири. Не вірячи власним вухам, увібрала в себе суть сказаного, мов губка, аби потім, по закінченні усього, вилити із себе рятівними сльозами.

– Ти єщо за ета врємя кому-то давала? «Ета врємя» – малося на увазі від нашого знайомства і до мого переїзду до Австрії. І я стояла безмовна, тамуючи первинний жах бути відкинутою, страх, що в чомусь таки завинила, дала привід для недовіри, не знаючи, що ота підозрілість живе у його голові вже роками і скерована не тільки проти мене.

І тоді я, ще занадто чиста, аби вбачати у його запитанні неповноцінність, відповіла йому запитанням на запитання:

– А якби моєю відповіддю було «так», то що ж би, Іґарюша, ти вчинив тоді?

Він же, той, котрий забрав мене до Австрії (о Боже, той, котрий тільки визичив мене на короткий термін, що непомітно для нього самого переріс у два довгі роки співжиття), озвався:

– Па крайнєй мєрє нада била пользаваться с табой прєзєрватівамі.

Я вже зараз і не розповідатиму, що по закінченні терміну придатності нашого короткострокового кохання я таки прокричала йому, як підлому втікачеві, у спину:

– Прєзєрватівамі, бачиш, любімий, таки треба було користуватися з тобою!

Минуло вісімнадцять прекрасних, позбавлених сварок місяців обожнювання, аж поки я подивилася на нього іншими очима. Очима Тані, дружини Іґарюшиного товариша, якщо можна назвати так людину, за спиною котрої мій ведмедик тільки те й робив, що його обмовляв, бо ж навіть його берлінський кумпель знав те, у що Орхан втаємничив свого колегу. Таня любить, коли він їсть часник, бо потім його сперма смакує набагато вишуканіше, ніж зазвичай. Тільки Дімич знав цю історію зовсім по-інакшому, а саме: «Ана сасьот єму толька тагда, кагда он абажрьотся чєснака».

Отож, завдяки Таниній хвилинній сконфуженості я засумнівалася у правильності свого вибору. Боже, пам’ятаю, як же я тоді налякалася! Як почервоніла моя шия, як горіли обличчя та вуха. Адже уявити собі життя без нього, мого коханого, я не могла. Мене обпікав первинний сором за нього. Бо ж хотілося бачити свого партнера завжди на висоті. І він, падлюка, добре знав, чому тоді, у Києві, вибрав мене. Він відчував, що я буду вдивлятися в неіснуюче так довго, доки не переконаю себе, що бачу його таким, яким він ніколи не став, не стане, яким був тільки у потаємних мріях та у моїй уяві…

Але того вечора йому, моєму Іґарюші, Вєдмєжонку (сколька раз тєбє, Діана, гаваріть, ета слова вигаваріваєтся «мєдвєдь», ат слова мйод! Вот уж мнє ето украінскоє нарєчіє, всьо нє так, как у нормальних людєй), справді косолапому, було досить мого одного-єдиного незадоволення ним, аби зректися, відмовитися від нас. Я дуже добре пам’ятаю той вечір. Не можна забути першої ночі у житті, коли здавалося, ніби хтось невидимий пропікає мене наскрізь, доторкаючись розпаленим залізом дійсності до пораненого молюска серця.

На нашому невеличкому балконі стояла дешева, куплена в турків на Нашмаркті за п’ятнадцять євро грильниця. Чоловіки про щось там біля неї радилися. Ми з Танькою батували овочі та сир «Фета» до грецького салату, і я, знаючи, що зараз причалапає Вєдмєжонок і почне все після нас перерізати, потай сміялася з його такої педантичної впертості. Із ніжністю у серці чекала моменту, коли він, для форми покрутившись хвилинку біля нас, зі знанням справи скаже, що я все ще не навчилася готувати грецький салат. Адже інгредієнти мають набрати форми кубиків (Діанка, кубікі – ета нє ромби і нє паралєлєпіпєди), так, аби до однієї ложки потрапило із усього потроху, адже тільки тоді смак буде неперевершеним: і ось – звершилося, він таки підійшов, відсканував мене невдоволеним поглядом з ніг до голови, ніби саме зараз узрів мою недосконалість, і виніс безкомпромісний вердикт: перерізати. Посміхнувшись, я поцілувала його в бліде, аж синюшне вухо. Він не відреагував на доторк моїх завжди привідчинених до нього губ.