Валентин Терлецький - Подзвін з-під води

– Здоровенькі були, пане! Вам щиросердне вітаннячко від світлійшого князя цього пекельного міста Кия! Як ваші справи? Бачу, знайшли-таки собі нову жіночку?

Схопивши Антона за руку, Валерія прискорила ходу, намагаючись якомога швидше втекти від цього жахливого видовища.

– Хто це такий? Ти його хіба знаєш? – прошепотіла вона.

– Виявляється, знаю. Це – князь Кий, ти ж чула сама, – спокійно відповів Антон.

– Боже… Що сталося з ними? – Валерія непомітно перехрестилася і з жалем похитала головою.

– Життя, – тихо промовив Антон, озираючись на бомжів, що смажили ворону. Князь Кий помахав йому на прощання рукою.

Невдовзі вони наткнулися в кущах на ще двох молодих людей, які на невеличкому вогні спокійно варили у старій побитій каструлі своє «ширіво». Один з них уже розривав зубами пакетик з одноразовим шприцом, а другий закочував рукав на поцяткованій незліченними уколами руці.

– Мені якось моторошно тут, пішли звідси! – тихо сказала Валерія, і вони попрямували до металевих сходів, які спускалися з гори прямо на Андріївський узвіз.

Сніг посилився, часом переходячи у слабку заметіль, і вони, змерзлі та здивовані всім побаченим на Замковій горі, вирішили погрітися паруючою кавою, яку варили прямо на вулиці місцеві художники. Поховавши свої картини від морозу та снігу під товсті ковдри й упакувавши в прозорі поліетиленові мішки різні сувеніри, що ними зазвичай тут принаджують численних туристів, вони неквапом пили міцну каву, курили й розмовляли про погоду, майбутні вибори президента та можливий стрибок курсу валют.

Байдуже пройшовшись уздовж їхніх лотків, Валерія, наче дівчинка, несподівано зірвалася з місця і побігла кудись на протилежний бік вулиці.

– Іди сюди, Антоне! Я знайшла тут чудову старовинну альтанку. Це просто диво якесь! – прокричала вона, заклично махаючи рукою.

Антон приєднався до неї в різьбленій з дерева ажурній альтанці, що вивищувалася серед голих дерев одразу за Андріївською церквою, і поцілував у губи, смакуючи її настояний на кавовому ароматі подих. Потім вони піднялися дерев'яними сходами на тиху засніжену алею, що ховалася між будинками Андріївського узвозу, і довго милувалися красивим видом на біло-зелені київські пагорби, доки над їх головами не затремтіли у сором'язливій вечірній хуртовині жовті ліхтарі. Насолоджуючись затишком і повною відсутністю зазвичай настирливих відвідувачів цього місця, вони мовчки спостерігали, як на Київ опускається глибока зимова нічна тиша.

Як не намагався Антон повірити своїм новим відчуттям, що прорвалися в його душу з чорної непроникної порожнечі, у нього це не виходило. Віра у можливе щастя не з'являлася. Начебто його душа раділа від того, що у них відбулося з Валерією. Але в той же час його гризла зсередини, шматувала та висмоктувала життєві соки безмежна туга за Оксаною, яку він не мав права забувати, та й не бажав цього. Він усвідомлював, що Валерія – це лише тимчасове полегшення, випадкове просвітлення, неймовірна пригода, якої він насправді не прагнув і яка трапилася сама собою. Він не знав, що йому тепер робити далі, як бути з Валерією і куди заведуть їх ці несподівані стосунки.

Своїми сумнівами він вирішив поділитися з Олегом Петровичем. Одразу після новорічних канікул Антон попросив лікаря про зустріч і приїхав до клініки за годину до чергового заняття їхньої групи. Лікар радісно зустрів пацієнта і завів його до свого кабінету. Вислухавши Антона, Олег Петрович дістав з кишені свій незагострений олівець і довго мовчки ходив від стіни до стіни, про щось напружено роздумуючи. Нарешті, він зупинився прямо перед Антоном і похмуро сказав:

– А я ж вас попереджав, пригадуєте? Ви, напевно, тоді погано мене слухали. Але що вже сталося, те сталося. Ясна річ, я не можу якось впливати на ваші з Валерією стосунки, але як ваш лікар я не можу і залишатися осторонь цього. Єдине, що я зараз вам пораджу, – намагайтеся уникати демонстрації ваших стосунків на очах групи. Тобто не потрібно, аби інші пацієнти про це знали. Ви мене розумієте? Добре… Далі ви можете вчиняти, як вам заманеться, але пам'ятайте одне – Валерія дуже ранима жінка, тому вам треба бути з нею вкрай обережним, аби не завдати їй нового болю чи не спровокувати напад ще більш важкої депресії у випадку, якщо ви вирішите припинити ці стосунки. Звичайно, я поки що не буду розмовляти з нею про це, але відтепер я уважніше спостерігатиму за її душевним станом, хочете ви цього чи ні. Домовилися? – Олег Петрович поглянув на Антона і сів поруч з ним.