Валентин Терлецький - Подзвін з-під води

– Звичайно, підемо! Я хоч і скептик у цьому ділі, але з тобою піду, – сказав Антон, вже одягаючи сорочку і джинси.

Приблизно за годину вони, ловлячи губами великі поодинокі сніжинки, що кружляли в повітрі у веселому небесному танку, вийшли з метро на Контрактовій площі. Піднялися вверх Фролівською вулицею до бокового проходу, замальованого кольоровими графіті, пройшлися повз похилені й непривітні побутові приміщення і задвірки, завалені купами якихось порожніх ящиків, бідонів та будівельного сміття. Далі вони проминули похмурий закинутий храм, що за радянських часів був перебудований під фабрику, а тепер, напевно, відроджувався, але якось повільно і з ускладненнями, як і все у цій країні, що стосується духовності.

Нарешті, вони вийшли на подвір'я монастиря, і Валерія зупинилася біля джерела, що струменіло з-під землі в кількох кроках від головного храму обителі. Біля нього скупчилося кілька розчервонілих мужичків з п'ятилітровими порожніми баклажками – жива черга по святу воду.

– Давай поп'ємо й умиємося цією водою. Кажуть, вона допомагає від різних хвороб і підтримує духовну силу, – сказала Валерія, стаючи до черги.

– Будь ласка, якщо ви просто попити – то беріть! А то ми багато набираємо, тож будемо довгенько тут стояти! – запропонував їм підійти до джерела один з мужичків у старому коричневому кожусі.

– Ох, і добра ж ця водичка! Я щодня приїжджаю сюди аж з Оболоні по неї – набираю повен багажник машини. Ми готуємо на ній чай, каву, борщ і вмиваємося, і голову миємо, все робимо! Вода просто цілюща! – озвався інший чоловік у великій баранячій шапці.

Валерія нахилилася над джерелом і підставила долоні під струмінь крижаної води, яка вмить розлетілася довкола неї яскравими бризками, в кожній з яких причаїлося маленьке сонце, що втекло з неба і сховалося у цьому джерелі.

– Так-так! Цілком з вами згоден! – відповів чоловік у кожусі. – Я також щодня ходжу по цю воду з Подолу. В мене теща як одного разу сказала – питиму лише фролівську водичку, так з тих пір уся родина тільки цю воду і споживає. Доводиться ходити аж сюди. Зате яка вода – суцільне здоров'я і благодать!

Попивши і вмившись, Валерія набрала води у маленьку пляшечку, яку захопила з собою. Наступним до джерела нахилився Антон. Холодна, аж колюча вода обпекла руки і щоки, влилася справжнім льодовим водоспадом у його нутрощі, насичуючи тіло й душу несподіваною силою. Не зважаючи на доволі відчутний мороз, Антон умився цією водою по саму шию і відскочив убік, аби відхекатись та розплющити очі.

– Боже, як добре! – все, що зміг він проказати після цієї освіжаючої процедури.

– От бачиш! Я ж казала, що це джерело особливе! Після нього відчуваєш, ніби помолодшав на кілька років, – озвалася Валерія, радісно посміхаючись Антонові.

Вони зайшли до головного біло-зеленого триглавого монастирського храму, й Антон відразу зрозумів, що на такій службі він опинився уперше в житті. Навколо нього були лише самі жінки, та ще й до того ж – черниці. Біля вівтаря, попід стінами, у бічних нефах, скрізь стояли на колінах ці дивні жінки у грубому чорному одязі, з просвітленими лицями та невловимими, якимись загадково-піднесеними поглядами, що були спрямовані лише до Нього. Навіть спочатку трохи злякавшись такого скупчення чорного кольору і цих суворих на вигляд жінок, Антон зупинився наче вкопаний посеред храму й поспіхом перехрестився. Валерія одразу забула про нього і підійшла до свічників, аби поставити кілька свічок та помолитися. Вона стала на коліна і довго шепотіла щось, розмашисто хрестячись та притискаючи до грудей стиснуті в кулаки долоні.

Залишивши Валерію у храмі, Антон вийшов надвір, з насолодою вдихаючи на повні груди молодий монастирський вітер, що, наче бешкетник, носився невеличким охайним двориком з двоповерховими корпусами келій, храмом-ротондою і завмерлим під блакитним сніжком розарієм посередині. По вузеньких вулицях ходили зосереджені черниці та поодинокі перехожі, що поспішали кудись у своїх вічних справах. Антон неквапом пройшовся вздовж старовинних корпусів, пропустивши поперед себе молоду красиву черницю з великим чорним собакою-водолазом, які обходили по колу монастирський двір. Біля дерев'яних побутових приміщень, що майже вросли у землю і спокійно доживали свого архітектурного віку, вмивалися з металевої діжки кілька похмурих чоловіків, напевно, водіїв або будівельників, – відзначив про себе Антон, оскільки поруч стояла старенька вантажівка з уламками якихось балок та цеглою. Вони байдуже поглянули на Антона і продовжили свої справи. Молода черниця з собакою знову обігнала його за господарським двором, і він чомусь з незрозумілим жалем у серці подивився їй услід.