Валентин Терлецький - Подзвін з-під води

– Те, що ви зараз вдихаєте, – розмарин, – почув він позаду себе веселий чоловічий голос. Антон озирнувся і побачив поруч невисокого пухкенького чоловіка у великому капелюсі, який привітно посміхався. – Дихайте ним на повні груди, і ніяка застуда чи грип вас уже не вхопить найближчими днями! Розмарину притаманні дивні бактерицидні властивості.

– А ви звідки знаєте? – спитала Валерія, котра з цікавістю підійшла до них.

– Ну! Я тут усе знаю, адже цей парк – моя давня закоханість і все моє життя. І взагалі – Форос – найкраще місце у світі, в яке не можна не закохатися з першого погляду. Чи не так? – І чоловічок хитро примружив ліве око, схиливши на бік свою велику голову.

– Ви праві, звичайно! Чудове місто, чудове повітря! В принципі, як і весь Крим! – Валерія рушила вперед до найближчих великих і могутніх дерев, що наче стояли на сторожі біля входу в цей прекрасний парк.

– Знаєте, Крим дуже різнорідний, я б навіть сказав – він різний. Згоден з вами, що тут скрізь гарно, але Форос – щось особливе. По-перше, це найпівденніша точка і Криму, і загалом усієї нашої країни. По-друге, найбільш сонячне місто України. Кількість сонячних днів тут більша, ніж в Ялті! – захоплено проторохкотів чоловік в капелюсі. – До речі, мене звуть Павло Петрович. Я – місцевий гід і організатор різноманітних свят!

– Дуже приємно! Я – Валерія.

Антон теж представився новому знайомому і щось автоматично спитав про якісь невідомі рослини, що розквітали, незважаючи на цю пору року, прямо у нього під ногами. Думками він був десь далеко, там, де скінчилася його любов, де розчинилася у вічності його кохана Оксана. Тому він щось питав і, не дослухавши відповідь, ішов далі, байдуже споглядаючи за цим дивовижним світом, що тепер належав усім іншим, а не як раніше – лише їм з Оксаною удвох.

Вони повільно гуляли парком, Антон – трохи попереду, Валерія з їхнім провідником – трохи позаду. Павло Петрович невтомно розповідав про дерева, рослини, про історію створення самого парку, про його особливості й унікальність.

– А чи знали ви, що у парку ростуть дерева з Європи, Африки та Америки… Ось, наприклад, церцис-багряник, який називають «деревом Іуди». За легендою, саме на ньому повісився Іуда… А це – мексиканська юка. З волокон цієї рослини в Америці зробили першу джинсову тканину.

– Які гарні, стрункі та високі у вас кипариси! Таких кремезних я ще ніколи не бачила! – скрикнула Валерія, у захваті закинувши голову перед велетенським темно-зеленим кипарисом.

– Так, ви маєте рацію – кипариси у нас найкращі. І з ними пов'язана дуже цікава історія. Під час проведення Ялтинської конференції у 1945 році Рузвельт висловив своє здивування з приводу того, що в Криму так багато цих дерев, і додав, що в Америці їх висаджують тільки на кладовищах. Сталін одразу подумав, що в очах президента США Ялта виглядала як величезний цвинтар, тому видав указ про вирубку «цвинтарних» дерев. Сьогодні в це важко повірити, але були часи, коли кожний ялтинський комуніст вважав своїм святим обов'язком уранці замість зарядки зрубати хоча б один кипарис. І до Москви з Ялтинського міськкому КПРС щоденно йшли зведення про кількість зрубаних дерев. От така трохи сумна історія.

Хтось із зустрічних перехожих покликав Павла Петровича, і він змушений був попрощатися з Валерією та Антоном. Побажавши їм приємного відпочинку, він на всяк випадок залишив номер свого телефону.

Вони ще довго милувалися чудовим парком, який розкинувся вздовж берега на багато кілометрів. Невеличкі охайненькі ставки та озерця на різних рівнях, ажурні містки, штучні водоспади, численні зручні лавки у найпотаємніших куточках і нескінченне море зелені, океан різних запахів й ароматів, чудодійна тиша – усе це заколисало Антона і Валерію, і вони втратили лік часу. Сидячи на лавці в тіні сторічних дерев і з видом на море, вони навіть і не помітили, як у парку запала темрява. Вони сиділи на відстані півметра одне від одного, але наблизитись ніхто з них так і не наважився. Як і не наважився перервати глибоку мовчанку, яка запала після того, як вони попрощалися з балакучим Павлом Петровичем. Тепер, повертаючись до міста, вони навіть заблукали у парку і довго не могли знайти вірну дорогу. Здавалося, що окрім них тут уже нікого не було, і від усвідомлення цього ставало якось моторошно.

– Цікаво, що б ми робили, якби не знайшли шлях додому? – раптом порушила мовчанку Валерія.

– Взагалі-то ми ще й не знайшли його… Ми б напевно лягли спати на тих лавках, на яких сиділи вдень. Або прилягли б десь на ялівцю. На глиці дуже тепло спати, я в цьому впевнений.