Валентин Терлецький - Подзвін з-під води

Тут, у найпівденнішій точці країни, на самому краю землі, де суходіл упирається, вливається і тане у безкрайому водному просторі, де небо вволю п'є солону воду з моря, а море на повні пінисті груди дихає небом, час тече по-особливому, зовсім відмінно від плину часу там, у великих містах на півночі. Тут він якийсь наче пригальмований, повільний, неквапливий, спокійний. Він має свій незрівнянний присмак і запах – солоної води на губах і ялівцю, що огортає яскраво-зеленими мереживами таємні підгірні стежинки і численні доріжки, схожі на зморшки, які назавжди залягли довкола кремезної шиї цих поважних гір.

Одразу за автобусною зупинкою, яку місцеві водії жартома називають «Аеропорт», до центру міста вели старі сходи. Антон і Валерія спустилися ними і зупинилися посеред невеличкого охайного скверу з фонтаном і пам'ятником космонавту Гагаріну. Майже одразу до них підійшла якась старушенція і запропонувала житло. Вони погодились, не вагаючись, і невдовзі вже розпаковували речі в невеличкій кімнатці у приватному будинку недалеко від центру. А ще за кілька хвилин вони вже йшли у напрямку моря, дихаючи на повні груди дивовижним фороським повітрям.

Це невеличке містечко одразу налаштовувало на тихий і спокійний відпочинок, а його чаруюча атмосфера і кришталево чисте повітря, що аж бриніло від неймовірних запахів і ароматів, створювали гарний настрій навіть тоді, коли на сонце набігали темні хмари і вмить ставало прохолодно. Проте ці нечасті затьмарення не особливо турбували відпочиваючих, котрих і цієї пори року було тут достатньо. В основному всі вони мешкали в центральному санаторії, за старовинними корпусами якого розпочинався величезний парк.

Антон був тут з Оксаною кілька років тому, але зараз мало впізнавав Форос. Щось незрозуміле сталося тут за останні два-три роки, але він поки що не міг вловити, що саме його так бентежить. Та, діставшись берега, Антон одразу все зрозумів. Там, де раніше був вільний вихід до моря, вони несподівано вперлися у високий паркан, за ним – у другий і так далі. Новозбудовані приватні котеджі рясніли вздовж усього місцевого пляжу, закриваючи доступ до моря. Ледь продершись крізь ці фортечні мури, вони, нарешті, підійшли до майже порожнього пляжу.

Море неспокійно вирувало, бризкалося піною і кидалося на берег різнокольоровими камінцями. Валерія радісно посміхнулася й одразу побігла до нього, виставивши вперед руки, наче бажаючи обійняти і притиснути до себе одразу все море, та не встигла навіть зойкнути, як чергова хвиля залила їй ноги. Скрикнувши, вона відбігла назад і струсила воду зі своїх черевиків. Антон підійшов до неї і помацав її джинси:

– Не промокла? Дивись, вода холодна, так що ти обережнішою будь, аби не застудитися.

– Та ти що! Вода дивовижна! І тепла… Боже, як тут гарно! Здається, я сто років не бачила моря, – вона знову присіла навпочіпки ближче до води і доторкнулася рукою до нової хвилі, що підкотила майже під самі її ноги.

Антон озирнувся довкола. Крім них, берегом ходило ще кілька людей, вочевидь відпочивальників із санаторію. На дальньому пірсі ловили рибу з десяток місцевих рибалок. Антон глибоко втягнув повітря і затримав подих, насолоджуючись краєвидом. Тепер і він відчував, як йому останнім часом не вистачало саме цього – моря, гір, лісу, природи, волі. Але одразу за цим усвідомленням перед очима раптом постав образ його Оксани, яка посміхалася і махала йому рукою звідкись із далекої невідомості. Він майже фізично відчув її присутність, уловив її запах, почув її сміх і навіть примружився від блиску сонця в її очах. Від несподіванки Антона навіть повело вбік, і він ледве втримався на ногах. Йому запаморочилося в голові, коліна підігнулися самі собою, і він майже впав на холодну гальку, не виймаючи рук із кишень свого сірого пальта.

Валерія підбігла до нього і схвильовано зазирнула в обличчя:

– Антоне, що трапилося? Тобі недобре?

Він не міг нічого відповісти, оскільки горло перехопила раптова судома. Він лише відчував, як мимоволі з його очей бризнули сльози. Він закрив обличчя руками, які ледь слухалися його, і надлюдським зусиллям змусив себе припинити плакати. Сівши, Антон сховав голову межи колін і кілька хвилин сидів, не рухаючись і навіть не дихаючи. Валерія тим часом відійшла подалі і стояла, обхопивши руками навхрест свої плечі, й незмигно дивилася вдалечінь. Так минуло з півгодини.

Врешті, отямившись, Антон підвівся і підійшов до неї.