Валентин Терлецький - Подзвін з-під води

Врешті, на одній з мальовничих галявин Олег Петрович зупинився, запропонувавши зробити привал. Вони дістали з рюкзаків та сумок підстилки, килимки і хустки та попадали на них півколом біля старезного поваленого стовбура, що чорнів з-під землі прямо над усіяним жовтою ковдрою невеликим яром. Клавдія витягла зі своєї торби кілька квадратних пластикових ємкостей:

– Ось, я подумала, що нам усім захочеться трішки попоїсти після прогулянки, тому напекла млинців та сирників. Пригощайтеся. Будь ласка. По-моєму, вони вийшли смачними.

– Дякую-дякую! Якраз те, що треба на природі! – сказала Маргарита, вже куштуючи великий пухкий млинець. – Ууу, як смачно! Прямо як у моєму улюбленому ресторані «Під стріхою»! До речі, хтось бував у ньому?

Всі інші також повикладали на підстилки свої бутерброди та напої і неквапом почали обідати, голосно обговорюючи сьогоднішню мандрівку до лісу. Олег Петрович задоволено спостерігав за своїми пацієнтами, попиваючи міцну каву з великого термоса. Валерія тим часом сплела величезний вінок з жовтогарячого листя й одягла на себе, вперше за довгий час посміхаючись – обережно і трохи знічено.

– О Боже, яка краса! Ви схожі на якусь давню богиню, що наче виринула до нас з лісової хащі. Або на Мавку! – не втрималася Клавдія, від захвату сплеснувши долонями. Валерія лише скромно посміхалася і ховала очі від захоплених поглядів колег по групі.

Перепочивши, Олег Петрович запропонував усім пограти в одну гру. Кожен мав розповісти про свій найприємніший спогад з дитинства, пов'язаний з природою або з мандрівками. На диво, першим зголосився Іван, котрий жваво розповів про свою поїздку з батьками до Кам'янця-Подільського і ті незабутні враження, що справило на нього це старовинне місто. Маргарита розповіла про свої давні відвідини Чехословаччини та Польщі у складі піонерської делегації і як вони спілкувалися та грали зі своїми закордонними однолітками. Валерія згадала своє перше побачення з морем, як згоріла на сонці та як мати намащувала її кефіром від сонячних опіків. Степан розповів про те, як у дитинстві пас корів і одне теля зникло, а вони з хлопцями шукали його всю ніч по навколишніх ярах і замість теляти натрапили на сховище з боєприпасами, що лишилися після війни. Клавдія згадала, як уперше літала на кукурузнику до сусіднього райцентру і як вона злякалася, коли літак потрапив до повітряної ями. Антон пригадав, як у дитинстві він з батьками провів цілий тиждень у Ленінграді і як йому запало в душу це величне місто. А Олександр розповів про свій відпочинок у дитячому таборі під Одесою і як вони з друзями ходили вночі на дорослі дискотеки до сусідніх баз відпочинку. Навіть сам Олег Петрович ударився у спогади і довго розповідав про свої дитячі походеньки у бабусиному селі.

Уволю насміявшись з розповідей колег та згадавши інші кумедні випадки, група рушила вперед, усе далі заглиблюючись у таємничий лісовий простір. Степан навіть нарізав цілий кошик різних грибів і задоволено демонстрував його іншим. Іван, одначе, порадив ті гриби викинути, аби не потруїтися, але Степан, уперше за час їхнього знайомства, промовив трохи не цілу лекцію про корисність лісових грибів. Він навіть так запалився азартом грибного полювання, що не хотів повертатися назад. Проте у лісі почало смеркати, й Олег Петрович запропонував вибиратися до цивілізації.

Згодом прямо з лісу вони вийшли до потьмянілого від часу приватного сектора, що наче увірвався в сучасний Київ з призабутої нині радянської епохи. У всіх одразу виникло враження, ніби вони раптово потрапили у часову діру: так несподівано і яскраво виник перед очима цей загублений у міжчассі район столиці зі старовинною назвою Деміївка. Олег Петрович, напевно, завів своїх підопічних саме сюди не випадково. Він хотів, аби їх остаточно приголомшив і душевно розпружив цей неочікуваний контраст міжгламурно-європейським центром і віддаленою глибинкою одного й того ж самого міста.

Немов уві сні перед ними постали затиснуті зусібіч коричневими гаражами стара школа й будинок культури, наче лялькові дореволюційні одноповерхові будиночки та старовинні корпуси якихось заводів, між якими з гуркотом проносився запилюжений трамвай. Порозкривавши роти від несподіванки, вони кілька хвилин заклякло спостерігали за неквапливо-провінційним життям цих киян. Складалося враження, що вони несподівано потрапили у райцентр ще радянських часів приміром десь на Миколаївщині.