Валентин Терлецький - Подзвін з-під води

Коли він, двадцятидворічний, завзятий, сповнений надій та ілюзій, приїхав сюди з рідного Житомира, він одразу закохався у це місто і зрозумів, що відтепер його життя зміниться на краще, що тепер воно засяє новими яскравими барвами і що тепер його вже ніщо не зупинить на шляху до успіху і слави. Молодий журналіст уперто взявся будувати власну кар'єру, з головою поринув у бурхливі редакційні будні і не встиг отямитися, як з тих пір промайнуло вже майже десять років. Але він раніше не помічав, чи просто не мав часу помічати, як спочатку спроквола, поступово і неохоче змінювався Київ, а потім це стало помітним якось водночас різко і несподівано.

Тепер Київ – це химерне поєднання трьох потужних течій, що, зливаючись в єдине бурхливе місиво, роблять місто смердючою клоакою, якою і має бути справжня столиця. Три рівноцінні течії, що змивають усе інше на своєму шляху і, зливаючись, стають непереможним ураганом. Три, на перший погляд здавалося б, окремі і навіть протилежні форми існування сучасної людини. Три філософії, три сутності, три прояви викривленого людського начала. Три обов'язкові сенси сучасного столичного буття. Бізнес, гламур і бидло. Цікаво спостерігати, коли ці три течії зливаються в один потік десь на Хрещатику й течуть паралельно, а то і єдино, аніскільки не ворогуючи між собою, то в бік площі Льва Толстого, то до майдану Незалежності, пірнаючи під землю у Метрограді і виринаючи на поверхню з-під Глобуса. Зосереджені на повсякчас зростаючих заробітках ділки-скоробагатьки, які відчули на смак нуртуючу кров ситого дорослого життя, які вже тільки «можуть», а не «хочуть», які вже «стали», а не «мріють», і які «беруть», а не «питають», майже безболісно вливаються в строкаті лави зосереджених на власному гедонізмі молодих і затятих гламурщиків, котрі вже на повну силу смакують пахучою кров'ю безтурботного дорослого життя, котрі вже тільки «ковбасяться», а не «фтикають», котрі вже відрізняють «ніштякі» від «шлаку» і котрі вже справжні «падонкі», а не «колхознікі», і до них спокійно прилипають зосереджені на єдиному бажанні урвати свій ласий шматок від загального солодкого пирога приїжджі з усіх усюд заробітчани, що вже не можуть існувати без смаку гарячої крові дорослого життя, що завжди «товкають мульку», а не «муркотять», що «вкалують», а не «жирують», що «разводять», а не «лошать». Цей пропахлий потом-парфумами армані-цибулею-перегаром-шкарпетками-поїздами-електричками-бензином-марихуаною-вулицями-фастфудами-сигаретами-сексом-підземними переходами-голубизною-насінням-доларами-шоу-бізнесом-перукарнями-вокзалами-таксі-кабаками-найт-клубами-вечірками-спальними вагончиками-бізнес-ланчами-піцеріями-ресторанами-дискотеками-провінцією-столицею-україною люд жадібно поглинає Київ цілком і без залишків, наче розігріту в мікрохвильовці привокзального кафе піцу, ковтає його, не вдавившись, пережовує, перетравлює і випорожнюється ним у темних закапелках побіля центрального вокзалу, а потім злісно трахає його в смердючих туалетах нічних клубів і на ранок похмеляється ним на оболонському ринку біля лотків з пивом і спортивними костюмами. Відтепер цей строкатий люд – корінні кияни, котрі кажуть на всіх, хто приїхав сюди лише на якийсь місяць пізніше за них: «Понаїхали тут усілякі, дихати через вас нічим!». Тепер усе ЦЕ – столиця, серце країни, її сьогодення і, напевно, майбутнє.

Промайнувши повз увесь цей звичний вечірній бедлам, Олег Петрович запропонував зазирнути до маленького затишного кафе на розі двох великих вулиць. Антон погодився, і вже невдовзі вони замовляли собі чай з тістечками, сидячи за майже іграшковим круглим столиком.

– Знаєте, Антоне, я не просто так вирішив зайнятися саме такою терапією. Колись я також втратив близьку людину. Це було, ще коли я навчався в університеті. Так вийшло, що я рано одружився, на однокурсниці, і вже в інтернатурі у нас народилася дитина. Але… Але моя дружина померла під час пологів – не витримало серце. Тому я вирішив присвятити себе саме цьому напрямку психотерапії – допомагати тим, хто втратив близьку людину. Я не буду зараз нагадувати, що наше лікування дасть користь лише тоді, коли ви самі захочете виборсатися з цього стану. І першим моїм пацієнтом, так би мовити, був я сам. Так, був час, коли я відчув, що життя зупинилося, що мені нема для чого жити далі. Але я зумів узяти себе в руки і переступити через біль. Так, у мене була на руках маленька дитина – це найголовніший стимул жити далі. Але, можливо, ще важливіше в цей момент відчути власну цінність, відчути необхідність творити, щось робити і бути потрібним іншим людям. Я знайшов вихід у роботі – став психотерапевтом і відкрив цю клініку… – Олег Петрович зробив ковточок чаю і відкусив шматочок від тістечка. – Так ось, я б вам зараз порадив знайти якесь заняття для себе, чимось себе зацікавити. Я знаю, що ви пішли з роботи і не маєте зараз бажання працювати. Гаразд. Можливо, колись раніше ви хотіли займатися якоюсь іншою справою, десь бачили собі якесь інше застосування. Спробуйте покопирсатися в собі і знайти ту справу, яка була б зараз для вас цікавою, відповідала вашим подальшим прагненням. Можливо, у вас було чи є і зараз якесь хобі, якесь інше покликання. Я даю гарантію, що якщо ви знайдете собі таку справу, ваше самопочуття одразу поліпшиться. Інколи допомагає навіть повна зміна свого способу життя, професії, місця проживання, оточення, клімату, мети. Спробуйте подивитися на себе з боку і зазирнути, навпаки, всередину себе. Напевно, знайдеться бодай одна річ, яка вас обов'язково захопить. – Олег Петрович допив свій чай і потиснув Антонові руку. – Вважатимемо, що ми з вами домовилися. Гаразд? Отже-отже, чекатиму від вас новин!