Дмитро Стельмах - Фарс-мажор

Прийшли з Еміком на майдан Незалежності. Першим ділом нас перейняла групка сексуальних меншин, що влаштувала біля пам'ятника архістратигу Михаїлу акцію з попередження СНІДу за підтримки Інституту демократії ім. Пилипа Орлика. Давали презервативи. По одному на ніс. Емік щиро подякував сексуальним меншовикам, сказав, що це акт найвищого гуманізму. Свій я віддав Еміку, мені ні до чого, я ними ніколи не користувався і користуватися не збираюсь. Бо, як казали у нас у школі учні під час перекурів на перервах, любов і презерватив – це як геній та лиходійство, дві речі несумісні.

Як засяяли очі мого друга! Емік сказав, що з вдячністю приймає будь-які подарунки. Це і так усім відомо. А мені завжди приємно догодити людям. Щедрість – моя найвизначніша риса.

Не дайте всохнути калиновому гаю своєї душі.

Посиділи трохи, попили «Чернігівського». Не знали, що робити далі. Покурили «Некст». Уже збиралися йти, аж нас обступили свідки Єгови. Надавали журнальчиків «Вартова башта», буклетиків «Армагеддон», «Чи є у вас безсмертний дух?», запрошували до себе на збори, просили покаятися. У чому? В гріхах своїх. Мабуть, стежили за нами, коли ми біля пам'ятника архістратигу Михаїлу тупцювали. Свої журнальчики я теж Еміку віддав. їх він брав без особливого ентузіазму. І сказав, що дійшов висновку, що треба більше думати про власне тіло, бо душа і так безсмертна.

Далі нас оточили крішнаїти, дзенькали дзвіночками і спочатку співали таке:

Так, у цьому щось є. Але що?

А тоді спробували втелющити нам «Бхагават-Гіту» за 5 гривень! А де ж безкорисливість, духовність, де альтруїзм до ближнього? Знаєте, люди, після всього дарованого за щось платити якось уже не хочеться.

Емік їм відповів, що в небі своєї душі він є єдине сонце. Крішнаїти страшенно зраділи, сприйняли Еміка за свого, казали, що у нас золота аура і гарна карма.

Добре, коли тебе розуміють з півслова.

І приємно, що Майдан став форумом плюралізму, демократії, мирного співіснування думок і протилежних поглядів. Хай сумлінно моніторить нашу відкритість Ханна Северінсен. Хай доносить всю правду Європейській спільноті.

25 квітня, неділя

Зайшов Назар, похмурий, мовчазний і блідий.

– Назаре, – попросив я, – не треба заходити до мене з таким виглядом, наче ти хочеш повідомити, що десять хвилин тому померла моя мама. Що скоїлося?

Назар сказав, що йому здається, ніби за ним ходить кадебешний «хвіст». Уже не перший день. А четвертий. І що кадебешники вже могли і в нього і в мене «жучків» понаставляти, для них патріоти і творча інтелігенція – перші жертви. Просто прослуховуй, ходи за цими бородатими мудрагелями назирці, і можеш тільки на цьому годуватися роками.

– Адже ж нічого не змінилося, Дмитре, вони тільки очі навчилися краще замилювати, псякрев. Вони ж усюди, червоні таргани. їх усіх мочити треба. Бажано в сортирі. Брати мачете і мочити.

Я сказав, що за ним ходить не «хвіст», а свіжа параноя. Вже не перший рік. Сьогодні вихідний, і есбеушники теж десь номінально люди і мають відпочивати, а не за Назаром тінню ходити.

Назар попросив мене в його присутності ніколи більше не казати «есбеушники», а тільки «кадебешники». Так йому ближче.

– Ближче до чого?

– До невмирущих традицій нескореного опору нелюдській системі осатанілого совітського і постсовітського тоталітаризму.

За що я люблю Назара, так це за вичерпний аргументаж.

Я запропонував прийняти по п'ять крапель, для різкості очей і чистого погляду на життєві ситуації. Дістав з холодильника пляшку «Московської» і крадькома перелив у карафку, щоб Назар етикетки, бува, не побачив.

– Слава Україні! – виголосив свій традиційний перший тост Назар.

Я почитав уголос свої останні українські хоку. Назарові полегшало. Не знаю, правда, чи від випитого, чи від моєї поезії, але хіба це має значення? Головне, щоб розрадити людину у час душевних переживань. Назар сказав, що є ще на світі небайдужі люди, у яких і напої, і вірші на належному рівні. Які і з депресії можуть елегантно вивести.

Це він усе про мене, між іншим.

26 квітня, понеділок

Подзвонила Мотря, сказала, що в академії по руках ходять примірники «Ірпінського вісника» з моєю любовною лірикою, хтось привіз із Ірпеня. Дівчата видирають газети з рук, переписують вірші у свої дівочі альбоми. Мріють про велике кохання.