Дмитро Стельмах - Фарс-мажор

ПРО МОЮ НАТУРНИЦЮ
Майстерню мав я на Андріївськім узвозі,
Де у вихідні вся наша братія митців гуляла,
А в будні, на моєму дерев'яному порозі,
Пройшовши по маленькій звивистій дорозі,
Приваблива натурниця опівдні вже стояла.

Заходить досередини, чарівно усміхнеться,
Огляне витвори мого останнього малярства,
А в мене серденько вже стугонить і рветься,
Не в силі витримать, коли ж та роздягнеться,
Щоби побачити всі самоцвіти її царства.

А та, неначе справді хоче хіть мою дражнити,
Неквапом так, поволеньки зніма панчохи, блузку,
O Господи, хіба таке спокійно можна пережити?
Де сили взяти, щоб тут просто не зомліти?
Чи це підвладно витримати серцю й мозку?

Бісиця хитра робить так щораз, не поспішає,
Затим пита: «А де ж цукерки, фрукти, кава?»
Без ліфчика і трусиків на мій диван сідає,
Закине ніжку на стілець, журнальчика гортає,
Й сміється радісно, моя зваблива пава.

Бігцем несу їй мед, горішки, чашку чаю,
Забуду, що вона прийшла, щоб позувати,
Примощуюся поруч, і цілую, і зітхаю,
I дівчина розводить руки, і я її вже маю…
Ну хто тут буде кидати таке і малювати?

ПРО МОЮ ПОДРУГУ

А ще була у мене ловка сіроока молодиця.
Віддавши вранці чоловіку данину мізерно,
Наторохтівши купу нісенітниць, як лисиця,
Летіла на побачення зі мною, мов та птиця,
І любощами обсипала щедро і майстерно.

Спочатку залп міцних французьких поцілунків,
Укупі з хвильним запахом її пружного тіла.
Отримавши такий заряд п'янких частунків,
Еротики сюрпризів, цих жіночих подарунків,
Я мушу перейти до справжнього кохання діла.

Я щонайперше вушка пані язичком торкаюсь,
Від цього дамочки втрачають голову і мліють,
Це я не раз в інтимі перевірив, присягаюсь,
Я і собі цих пестощів ніколи не цураюсь,
Та і дівки про них, прикривши очі, мріють.

А потім руку слід заслати любці під кофтинку,
І ліфчика чимшвидше вправно розстебнути,
Погладити їй ніжно груденята, плечі, спинку,
І не спинятися нізащо ні на мить, ні на хвилинку,
А далі одягу всього хутесенько позбути.

Без зайвих слів потрібно дати жінці насолоду.
Щасливий я, коли та скрикує і стогне у знемозі,
Коли, вдоволена, дарує всю свою природу,
Без роздумів іде на любощів нову пригоду,
Й назавтра знову сонячна у тебе на порозі.

ЖОРСТОКИЙ РОМАНС
А от послухайте з життя мого такую оповідку…
В вагоні-люкс я вирушив із Києва з комфортом,
Й несамохіть накинув ласим оком на сусідку,
З великим бюстом і в панчохах в крупну сітку,
Яка мене вже пригощала шоколадним тортом.

Вирішую здаля зайти, от і беру я слово:
«А хто ви і куди, мадам, чи можна вас спитати?»
«Та я кондитерка сама, а їду аж до Львова».
«То ми попутники тоді! Ну що ж, гаразд, чудово».
Відразу я про торт забув й схотів її спізнати.

Підсів до неї, в голові думки лиш про адюльтер.
Та й дама, бачу, вже готова, миттю розпалилась,
їй руку запускаю під мереживний бюстгальтер,
Обоє кидаємось у інтимних пестощів фарватер,
І так раптово в нас інтрижка закрутилась.

Нестримно хочу любощів, про них її благаю,
Попутниця мені і каже: «Тільки б ти не охолов!»
Мене це підохочує до дії, і я даму роздягаю,
Усю свою майстерність Казанови розкриваю,
І пасія моя зітхала і стогнала нічку будь здоров!